Твори в 4-х томах. Том 3

— То я тобі не потрібна?

— Та певно ж потрібна, люба.

— До чого ж тоді ці розмови, щоб я кудись їхала? Я знаю, я погано доглядаю тебе, зате я вмію робити те, чого не вміють інші, і ми кохаємо одне одного. Ти ж кохаєш мене, сам знаєш, і ми втішаємося так, що іншим і не снилось.

— А найдивовижніше — що в темряві,— мовив він.

— Раніше бувало, що й завидна, при сонці.

— Як на мене, то в темряві краще. Отже, ми тепер маємо всі вигоди.

— Досить тобі вигадувати, — сказала вона. — І не треба, будь ласка, гучних слів.

— Послухай, як лопотить дощ, — сказав він. — А як там відплив?

— Вода спала, а вітер одігнав її ще далі, ніж звичайно. Можна дійти пішки до Бурано.

— Воно б можна, але є там одне таке місце… — сказав він. — А птахів багато?

— Тільки чайки та ластівки. Вони сідають на обмілинах, а коли злітають, вітер їх підхоплює.

— А інших немає?

— Є, але небагато. Вони на тій обмілині, що оголюється тільки в час найбільшого відпливу.

— А як по-твоєму, чи настане врешті весна?

— Не знаю, — відказала вона. — Поки що не видно.

— Ти випила свій коктейль?

— Допиваю. А ти чому не п'єш?

— Розтягую втіху.

— Пий, пий, — сказала вона. — Уявляю собі, як ти мучився, коли не можна було пити.

— Знаєш, — знову почав він, — поки ти ходила вниз, я подумав, що тобі не завадило б поїхати в Париж, а там і в Лондон, побачити людей, розважитись, а коли повернешся, вже неодмінно настане весна. І ти розповідатимеш мені про все.

— Ні,— відказала вона.

— Я вважаю, що так було б правильно, — не вгавав він. — Ти ж розумієш, цій історії кінця поки що не видно, і ми хоч-не-хоч мусимо звикати до такого нудного існування. То я б не хотів, щоб ти скоро знесиліла. Розумієш…

— Облиш ти оце своє «розумієш».

— Ось бачиш. Усе докупи. А я б тим часом навчився не дратувати тебе. Ти будеш просто в захваті від мене, коли повернешся.

— А як тобі буде ночами?

— Ет, ночі — то пусте.

— Хто тобі повірить? Чи, може, ти вже навчився спати вночі?

— Навчуся, — сказав він і випив півсклянки коктейлю. — Це одна із складових частин мого плану. Ось розумієш, як усе воно буде. Якщо ти поїдеш і трохи розвієшся, моє сумління буде спокійне. Отож уперше в житті я непробудно спатиму із спокійним сумлінням. Візьму подушку як символ мого чистого сумління, міцно обніму її і враз засну. А якщо прокинуся, то вигадуватиму чудові веселі непристойності. Або ж ухвалюватиму чудові, розумні, помірковані рішення. Або пригадуватиму всяку всячину. Розумієш, мені хочеться, щоб ти розважилась.

— Прошу тебе, не кажи «розумієш».

— Гаразд, спробую. Я вже викреслив і це слово, але щоразу забуваю, і воно лізе мені на язик. Нехай там хоч як, а я не хочу, щоб ти була в ролі собачати при сліпому.

— Це зовсім не так, ти й сам знаєш. І коли вже на те пішло, то кажуть не собача при сліпому, а собака-поводир.

— Я знаю, — мовив він. — Ну, сядь отут і не сердься.