Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— Дякую, — сказав він. — Тепер вам щаститиме.
— Добре, коли так, — озвався той хлопець, тоді знов укинув четвертак і потяг до себе важіль автомата.
Він знову виграв, цього разу чимало, і, вигрібши з вічка монети, дав одну Сліпакові.
— Дякую, — мовив Сліпак. — Бачите, як вам ведеться.
— Сьогодні моя гра, — сказав юнак біля автомата.
— Ваша гра — моя гра, — докинув Сліпак, і юнак заходився грати далі. Та більше йому не щастило, а тут ще Сліпак стовбичив над душею і був такий страхітливий з вигляду, що той хлопець зрештою покинув грати і перейшов до прилавка. Сліпак сам відбив йому охоту, але помітити цього не міг, бо хлопець нічого не сказав; отож Сліпак знову обмацав вічка автоматіз і лишився на місці, чекаючи ще когось, хто надумає пограти.
Ніхто не грав ні в рулетку, ні в кості, а коло покерного стола сиділи самі картярі-професіонали й знічев'я піддрочували один одного. Вечір був тихий, буденний, і життя в містечку наче завмерло. Заклад не мав ані пенса прибутку, окрім як від продажу напоїв. Але відвідувачі біля прилавка не нудилися, та й загалом у барі було приємно, поки не з'явився Сліпак. А тепер кожен міркував, чи не перейти по сусідству, до «Стрімчака», чи, може, вже скінчити та рушати додому.
— Чого тобі налити, Томе? — спитав мене Френк, бармен. — Ця піде коштом закладу.
— Та я вже думав був відчалювати.
— Ну, то останню на дорогу.
— Тоді того самого, з водою, — сказав я.
Френк запитав гладенько виголеного молодика із засмаглим у горах обличчям, у важких черевиках та чорному капелюсі, що він питиме, і той також замовив віскі. Віскі було марки «Старий лісничий».
Я кивнув до нього, підняв свою склянку, і ми обидва відпили по ковтку. Сліпак був у протилежному кутку біля автоматів. Мабуть, розумів, що ніхто не зайде до бару, як побачить його коло дверей. А загалом надто соромливий він не був.
— Як цей чолов'яга втратив зір? — спитав мене молодик.
— Не знаю, — відповів я.
— У бійці,— сказав йому Френк.
— Він — у бійці? — перепитав незнайомець і похитав головою.
— Еге ж, — підтвердив Френк. — І голос у нього став такий писклявий після тієї самої бійки. Розкажи йому, Томе.
— Я ніколи про це не чув.
— А так, ти ж не знаєш, — мовив Френк. — Справді. Тебе ж тоді, здається, тут не було. Це сталося, містере, такого ж холодного вечора, як сьогодні. А може, ще й холоднішого. Бійка спалахнула зненацька. Я не бачив, як воно все почалось. А тоді вже вони вискочили, зчепившись, із дверей «Стрімчака». Оцей-от, Блек — тепер його звуть Сліпаком, — і другий, Віллі Сойєр. Вони билися кулаками й коліньми, душили один одного, кусались, і я побачив, як одне око в Блека вилізло аж на щоку. Бійка точилася просто на кризі серед дороги, а кругом були снігові кучугури, і світло падало з наших дверей і з дверей «Стрімчака», а коли Віллі Сойєр видушив йому те око, Голліс Сендз стояв якраз позаду і загукав: «Відкуси його! Відкуси геть, як виноградину від грона!» А Блек уп'явся зубами Віллі Сойєрові в обличчя і куснув так, що аж хряснуло, тоді куснув ще раз, і обидва повалилися на кригу, і Віллі Сойєр почав душити його, щоб він не кусався, а тоді Блек як закричить не своїм голосом — ви такого крику зроду не чули. Страшніше, ніж коли ото кабана ріжуть.
Ззаду підступив Сліпак, і, зачувши дух, що йшов від нього, ми обернулися.
— «Відкуси геть, як виноградину від грона!» — проказав він своїм тонким голосом і, киваючи головою, звернув до нас невидюще обличчя. — То було ліве око. Друге він відкусив з власного почину. А коли я перестав бачити, почав товкти мене ногами. Ото було страхіття…
Він поплескав себе рукою по животі.
— Я тоді мастак був битися, — провадив він далі.— Та він видушив мені те око так, що я й незчувся. То йому просто пощастило… Ну, а відтоді,— сказав Сліпак, — битися мені вже не випадало.
— Налий Блекові випити, — мовив я до Френка.
— Мене звуть Сліпак, Томе. Я заслужив це ім'я. Всі знають, що заслужив. А це був той самий Віллі Сойєр, що сьогодні викинув мене на дорогу. Ото він і відкусив мені око. Ми з ним так і не стали приятелями.
— А ти йому що зробив? — спитав незнайомець.
— О, ви самі його побачите, — відказав Сліпак. — Ви впізнаєте, що це він, тільки-но раз глянете. Нехай то буде для вас приємна несподіванка.
— Краще б вам його ніколи не бачити, — сказав я незнайомцеві.
— Знаєте, ось через це мені часом і жаль, що я темний, — мовив Сліпак. — Так кортить хоч разочок як слід на нього поглянути.