Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Стояв. Жував вуса. Не міг згодитися. Ні, не міг!.. Усе пручалося всередині в ньому, змагалося, протестувало. Хіба ж могла машина лічити, рахувати, мислити, як людина? Краще за людину? Хіба годилося, щоб машина була замість людини, заступала людину?..
Обурювався з усього того!.. Гадав, що хтось малий, потайки схований, сидить усередині цієї часової машини й регулює коліщатка й стрілки.
Одсовував дзиґарі, одкривав задню стінку машини, дивився. Але всередині не було нічого й не було місця, щоб хтось і найменший, карло якийсь, міг у ній сховатися. Не було в дзиґарях нічого, окрім коліщаток, валків, зубців, гир. Нічого, окрім розміреного, заздалегідь розрахованого, співпідпорядкованого руху коліщаток.
У них на Поділлі на селі про старого діда Якима розповідали, що він якось, коли ще молодий був, заблудився в лісі і вийшов до глибокого яру за лісом, зазирнув туди з кручі, а там велика — ой та ж і велика!.. купа місяців лежала… Усі місяці аж до створення світу Божого до того провалля поскидувані були. А за цією машиною виходило немовби так, що зовсім жадної купи поскидуваних місяців ані в лісі коло їхнього села, ані деінде коло іншого якогось села не було. Нічого з того не було, як люди на селі оповідали. Не було нічого по-простому, по-людському, нічого сільського. Рустикального, як ото пан Орлик своєю латиною каже.
Був лише простір, вага й рух. Міра, число й фігура. Стрілки, що кожна з них на своєму штифтикові крутилася, показуючи рух планет і фази місяця. Машина, що лічила час.
Машина нищила людське, хлопське, сільське — рустикальне! — в Савкові. Самого Савка нищила.
І в Савка здіймалася ненависть до машини. Ненависть хлопа, ненависть людини. Розчавити машину, щоб аж брязнуло!.. Стискував судорожне кулака, але руки не зводив. Корився, примушував себе коритись. Машина репрезентувала універс, а він що?.. Був він безсилий супроти неї, супроти універсу, збудованого як машина.
Боліло все це Савкові! Гірко, ой же ж і гірко було геометром, полетикою бути.
— Усе дивишся? — питав гетьман, входячи до хати.
— Усе дивлюсь! — відповідав похмуро. — Та… Махнув рукою.
— Що та?
— Та все воно якось не по-людському, як не у людей!
Орлик байдуже знизав плечима.
— Механіка не знає людського. Вона не знає доброго й злого, ворога й друга. Затям це собі якнайкраще, якщо хочеш стати полетикою.
Почувши таке од гетьмана, що нема для полетики ні ворога ні друга, не витримав Сава.
— А коронний гетьман Потоцький, цей лях, цей бахур, цей бузувір? — в одчаї вигукнув Савко. — Чи ж і він не ворог?
І ще спокійніше, ще лагідніше відповів Орлик:
— А хто й що є ворог?.. Щоб дзиґарі рухалися, треба, щоб одна гиря тягла вниз, а друга підіймалася вгору! Полетика, досвідчений у геометрії, й ворога, сиріч протидіючу силу, спроможеться використати для створення гармонії рівноваги, досягнення своєї мети!
Ішов Савко від гетьмана. Ішов сповнений тривоги й внутрішнього неспокою. Страждав і мучився.
І знов повертався до гетьмана, і знов ішов до малого покою з дзиґарями, і знов стояв перед дзиґарями. Мерехтіло в очах від коліщаток. У протилежні боки рухалися коліщатка, великі й малі, задля спільної гармонії цілого.
І мусили вони рухатися не за власною волею, а за примусом цілого.
Жорстоким, безжальним, нелюдським, фізикальним примусом універсу.
Рустикальний хлоп повставав проти панів-ляхів, різав, палив, нищив їх. Геометр-полетика діяв за механічним розрахунком машини.
…Понад рік пробув Сава Чалий в Бендерах у Орлика.
З власноручним листом Орликовим до коронного гетьмана Потоцького вертав Сава Чалий з Туреччини на Україну.
Тепер знов був Сава на Поділлі. І знов полковникував. І знов, як буря, пронісся над староством, нищачи, палячи, на палі садовлячи, вішаючи й рубаючи.
Та цього разу не панів-ляхів вішав, не панські замки палив, не шляхетським білим трупом шляхи стелив і ріки гатив, а гайдамак рубав і людські села, гайдамацтвом затроєні, руйнував і нищив.
Стиснувши зуби, робив своє діло полковник коронної служби Сава Чалий.
Лютий був Сава п’яний, а ще лютіший ставав він тверезий. Жорстокий, нетерплячий, владний. Насумривши брови, спиненим поглядом дивився він крізь люди. Ніби не існували для нього більше люди. Ніби були вони для нього не люди, а уявна фантасмагорія геометричних точок, рис, кіл, чисел.
Нелегко — ой же ж і нелегко! — далося йому це: дрібним коліщатком рухатися в протилежний бік задля машинової гармонії універсу.
Було давніше: смакували паляниці, хрумкі були огірки, звабливі дівчата, пухкий був на деревах іней. Шанували його люди, вірили в нього як рятівника, душу й життя ладні були за нього віддати, вірші й канти складали про нього бурсаки-поповичі.