Ходіння по муках

Сутичка була коротка, нападаючих було не дуже багато. Деякі з них зникли, за деякими гнались вулицею. Кілька чоловік залишилось лежати на землі, запорошені сніговими крупами…

Щоб скоротити шлях, Кузьма Кузьмич пішов перелазами через тини й городи, заблудив і потрапив на чиєсь подвір’я. Там стояли жінки, — одна голосила, інші слухали її. Побачивши Кузьму Кузьмича, вони заговорили, і Варвара Власова, Надіїна мати, гнівно підсуваючи довгі рукава бекеші з чортової шкіри, почала підходити до Кузьми Кузьмича; інші рушили за нею.

— Ось чому ти з нас грошей не взяв, розстриго! — сказала Варвара. — А ми, дурні, йому й повірили… Все село підпоїв… Все у нас вивідав… Всіх дурнів збаламутив, баламут… Продав нас комуністам… Та чого ви на нього дивитесь, на сатану, бийте його на смерть…

— Не можна мене бити, — відповів Кузьма Кузьмич, відступаючи, — пожалієте, жінки… Не чіпайте мене!

— А ти нас пожалів?

Збиваючи 3v голів своїх хустки, розпалюючись, жінки закричали всі разом, обвинувачуючи розстригу у каторжній розверстці і побоїщі коло сільради, і в тому, що тепер доброму хазяїнові місця нема на селі, і в тому, скільки гусей і поросят зжерли за ці дні, — у всьому був він винен. Жінки притиснули його до плоту. Даремно Кузьма Кузьмич силкувався знову зачарувати їх, силувано усміхаючись і бурмочучи: «Ну, посердились, і гаразд… Давайте мирно поговоримо…» Варвара Власова перша вчепилася йому в волосся коло вух, по зігнутій спині його замолотили кулаки. Він зміркував, що найрозумніше буде лягти і закритися руками. Ребра у нього так і тріщали. «Ох, аби тільки твердим чим-небудь не потягли…» І він почув дикий голос: «Кілком його, перевертня!» Спробував вивернутись, але тільки потемніло в очах. І раптом його пустили. Тоді він почув своє кректання і ледве зміг перестати кректати. Його підвели і притулйли до плоту. Кузьма Кузьмич розліпив забиті снігом і половою очі й побачив Ганну, з-за спідниці її — сяюче личко веснянкуватої дівчинки; побачив Латугіна, Задуйвітра, Байкова.

— Живий? — спитав Латугін. — Йому склянку самогону мерщій принесіть хто-небудь. Ну, Кузьмо, натворив ти тут ділов… На зборах ухвалено дякувати тобі за антирелігійну агітацію.

— Ти не можеш уявити собі, Дашо, якою я був сірою і занудливою людиною весь цей час, тобто з самого Петрограда, коли ми розлучились… Був, розумієш, був… Є у нас якесь підсвідоме життя. Як недуга — точить, і тлієш на повільному вогні… Пояснюється, звичайно, просто… Ти мене розлюбила, і я…

Даша швидко обернула до нього голову, — сірі, вологі, завжди страшні очі її сказали, що він помиляється, — вона його не розлюбила. Від цього погляду Іван Ілліч на хвилину онімів, рот його розповзався в посмішку, не дуже розумну, в усякому разі — щасливу. Даша продовжувала укладати в маленький кошик те, що сьогодні вранці Іван Ілліч, оббігавши десяток установ, одержав як речові пайки.

Тут були речі потрібні й корисні: панчохи, кілька клаптиків матерії, з яких можна було пошити плаття; дуже гарна батистова білизна, на жаль, на недоростка, але Даша була така тендітна й тонка, що могла зійти й за недоростка; були навіть черевики, — цим добром Іван Ілліч пишався не менш, ніж якби захопив ворожу батарею. Були й речі, про які треба було думати: чи знадобляться вони в майбутньому похідному житті? Івану Іллічу їх втулили замість простинь на одному складі, — фарфорову кішку й собачку, шкіряні папільйотки, дюжину листівок з ландшафтами Криму і надзвичайно добротного матеріалу корсет з китовим вусом, такий великий, що Даша могла ним обгорнутися два рази…