І будуть люди

До самісінької смерті не зрікся той пращур запорозьких звичаїв.

Носив у лівому вусі велику сережку, зняту з якогось бусурманина-турка: срібний півмісяць з чорними арабськими письменами, через день голив міцну, як мідний казан, голову, об яку пощербилася не одна ворожа шаблюка, залишав довгого оселедця, а коли пив мед-горілку, то закладав вуса аж за вуха, щоб не втопити їх у піввідровому келихові.

Кілька років жив байбаком: полював по непролазних байраках звіра, ставив по озерах ятери, закидав на річці, яка була тоді ще повноводою, сіті і не хотів знати ніякого в світі начальства, крім бога на небі, та й з тим, здається, не дуже панькався.

Якось зустрівся йому на вузенькій дорозі панок: пан — верхи, пращур — пішки. Став посеред дороги, як дуб, шкварчить поцяцькованою люлькою.

— Ти що, хлопе, не бачиш, хто перед тобою?! — закипів відразу панок, наїжджаючи конем на козака.

— Та щось таки бачу, — вийнявши із рота люльку, відповів мирно козак. — Тільки дуже дрібне. Ніяк, пробачайте, не розберу: г…но чи людина.

Оскаженілий панисько махнув нагаєм та й збив смушеву шапку із голови пращура.

— А це вже, пане, так не годиться, — не втрачаючи спокою, мовив козак. — Ну, якщо вже хочете похристосатись, то в нас, на Січі, отак, пане, чоломкались! — За цими словами пращур засунув люльку в кишеню, згріб панка з коня, спеленав його у залізних обіймах так, що в того аж очі рогом полізли, — Христос воскрес, пане! — та й хряснув паном об землю.

Спробувавши отого козацького поцілунку, гоноровитий пан відразу ж втихомирився: лежав, закотивши очі під лоба.

А пращур навіть не глянув на нього: підняв свою шапку, обтрусив її від пороху, дістав знову люльку, встромив до рота та й пішов своєю дорогою.

Згодом пращур одружився: привіз собі жінку — полячку десь аж із Наддністрянщини, з широко розставленими блакитними очима, з маленьким, як у ляльки, ротиком, таку тендітну та делікатну, що сусіди не раз казали, ніби пращур носить її в себе за пазухою. Полячка ж, однак, незважаючи на свою тендітність, швидко залигала старого козака, бо мала таку ж вогнисту душу, таку ж бунтівничу та неспокійну натуру: разом з ним гасала по степах, ганяючи звіра, вміло орудувала веслом на хисткій душогубці, влучно стріляла з невеликого мушкета, збиваючи птицю на льоту, і здивовані люди, похитуючи головами, подейкували, що чорт таки знайде собі чорта до пари, хай навіть для цього йому доведеться стоптати сім пар чобіт.

Весняними вечорами брав пращур свою дружиноньку на могутні руки, ніс її в степ — на високу половецьку могилу. Довго сиділи, притулившись одне до одного, наслуховували, як шелестить висока тирса, докочуючись до ніг в шовковистім уклоні, як перегукується дрібна і велика звірота, шаленіючи в любовнім екстазі; дивилися на миготливі зірки, що пришпилювали чорну небесну твердь золотими голівками, на Чумацький Шлях, такий же широкий та довгий, як і шлях чумаків, що мандрують аж на солоні кримські озера по тараню та сіль, і їм часто здавалося, що ж там порипують золоті колеса мажар, переступають непоквапно воли, несучи на своїх величезних гострих рогах невгасимі ліхтарики — зорі: В такі хвилини пращур часто марив минулими боями і походами, кликав у думках буйноголове своє товариство, що — гай-гай! — полягло, розлетілося по всіх землях, наче цвіт той у бурю, а коли-то він зійде, коли проросте, яким цвітом розквітне і чи зарясніє плодами, чи так і зів’яне пустоцвітом безплідним, — не йому про те знати.