І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Води довго не було. Шурхотіла суха земля, важко падала глина, пересипався пісок, а воду наче хто випив, вона все не хотіла появлятися, хоч чорна діра колодязя заглибилась аж на десять сажнів. Врешті на п’ятнадцятім сажні, коли дід уже вирішив кинути лопату, швидко потемнішав пісок, поповз пливуном — веселим водограєм ударила кришталева холодна вода.
Старий Івасюта відставив лопату, перехрестився, нахилився, полощучи чорні долоні, набираючи повні пригорщі,— пив, аж хрустів на зубах пісок, і все не міг напитися. Вода стікала по міцному підборідді, холодна, як лід, струмувала за пазуху, на розпарені груди, а він тільки покректував, блаженно відпирхувався, як зморений кінь на водопої.
— Тату, вилазьте, бо заллє! — гукав до нього згори син, але дід виліз тільки тоді, коли вода дійшла йому аж до пояса.
Видряпався з колодязя, перемазаний, мокрий, широко розставив ноги — вріс у землю, торжествуючим поглядом обвів майбутній свій двір, промовив урочисто:
— Ну, тепер, сину, починаємо жити! Слава богу, самі собі панами стали: ні до нас, ні від нас.
Син дивився на простоволосого батька — міцного, вузлуватого, схожого на потемнілого дуба, що довго збирається стояти на землі — забивати молоді деревця, потайки думав, що не скоро тато випустять з рук оце господарство, передадуть йому, єдиному синові.
Поволі вимальовувалися контури широчезного дворища. Виросли клуня, стайня, кошара, саж і курник, а недалеко від хати, спершись на масивні кам’яні ноги, звелася комора. Не пожалів дід на неї найкращого дерева, і комора стояла, міцна, як фортеця, навісивши на товсті дубові двері пудовий замок, насторожено та підозріло позираючи злими оченятами-віконцями, крізь які ледь просочувалося світло. У її високих засіках, схожих на стільники у вулику, важким золотом переливалося зерно — пшениця й жито, шурхотіло під рукою маслянисте просо, темніла гречка, а обіч стояли пузаті бочки та діжі, натовчені сиром, салом, засипані різними сортами борошна.
Ключа від комори дід не довіряв нікому — навіть дружині.
Праворуч і ліворуч двору тендітними деревцями висіявся сад: яблуні, груші, сливи й вишні, а довкола величезного квадрата, як надійна майбутня сторожа, звелися молоденькі тополенята і явірки.
Однак довго ще палило сонцем, провіювало безборонно вітрами, замітало снігами і прало дощами беззахисну хату, і не раз лютої зимової ночі вискакував дід із сином Свиридом, вхопивши до рук сокиру: вовки гострими іклами та пазурами дерли стіни кошари — добирались до овець. Одного разу вовкам таки вдалося вдертися досередини, кількох овець вони витягнули через пророблений отвір, а решту — порізали, розкидали по долівці пошматовані непорушні тіла, і тоді дід, розлютившись, купив величезну рушницю, з кремневим курком, з довжелезним гранчастим дулом, з важкою горіховою ложею. Рушниця заряджалася з дула; засипав у неї дід добру пригорщу пороху, рубав старі іржаві цвяхи замість шроту і клав на ніч коло себе. Жінка довго не могла заснути — поглядала на чортову іграшку, що того й гляди торохне — рознесе всю хату, а дід, зачувши переляканий гавкіт, хапав гаківницю, стрибав у валянці й вискакував у самій білизні на лютий мороз.
Рушниця не стріляла — ревіла сталевим ротом своїм, аж трусилися стіни й дзвеніли шибки. У вогні й диму вилітав посічений шріт, пробивав сині тіні, що металися перелякано поміж сніговими застругами, і здавалося, що то втікає сама ніч, волочачи постріляні ноги.
Настраханий Рябко залізав аж під комору І сидів там до самого ранку; збаламучено мекали вівці, збившись у тісний гурт — головами досередини, схрапували — били копитами коні; кудкудакали кури, а дід усе ще стояв, роззявивши оглушено рота, все ще похитувався на широко розставлених ногах: у рушниці була така віддача, що не встояв би й віл. Тому й не сходив синець з дідового правого плеча, а сам він, зустрівши сусідів, вихваляв свою гаківницю:
— Оце ружжо, дак ружжо! Як ушкварить, то аж у гузні затенькає!
З роками широкий двір поріс споришем, вздовж витоптаних стежок вислалися зелені язички подорожника, з-попід комори, ловлячи сонячні промінчики, простягали кругленькі долоні калачики, а по закутках густо поросла кропива. Зашуміли явори й тополі, струмуючи зверху донизу листяним сріблом, зарясніли плодами яблуні й вишні, груші та сливи — все на цій землі приймалося, щедро росло і ще більш щедро родило, і вже дід почав примірятися, де б поставити другу комору, як тут ударила російсько-турецька війна і сина забрали до війська.