Алтин-толобас
- Автор: Акунин Борис Чхартишвили
- Серия: Пригоди Ніколаса Фандоріна #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2176-7
- Переводчик: Виктор Сергеевич Бойко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Алтин-толобас». Краткое содержание книги:
Магістр Ніколас Фандорін із «туманного Альбіону», відчувши поклик вітчизни не лише фібрами душі, а ще й унаслідок прочитання листа свого пращура до нащадків, одважується вирушити на пошуки легендарної Лібереї, так званої «бібліотеки Івана Грозного».
Середньовіччя з тортурами та забобонами, романтика жорстких реалій на зламі тисячоліть зіштовхують молодого вченого віч-на-віч із чиновником і кілером, колишнім «благородним» злочинцем і відчайдушною журналісткою, радником британського посольства й одразу кількома службами безпеки…
Події сьогодення та давнини, тісно переплітаючись між собою, створюють химерний калейдоскоп такої насиченості, що до кінця роману читач перебуває в очікуванні все нових і нових відкриттів, останнє з яких іще попереду.
Ні, не все. Є втрата, котру не поновиш: заповіт Корнеліуса. Ніби закляття нависло над цим аркушем стародавнього паперу — власне, й не аркушем, а скількомась кілобайтами інформації в пам'яті комп'ютера. Найприкрішим було те, що Ніколас навіть не встиг прочитати послання капітана фон Дорна. Тільки: «Память сия для сынка Микити егда». Об чім пам'ять? Коли «егда»? І чому там, трохи нижче згадуються якийсь «алтын» і «рогожа»?
Невже він тепер ніколи не дізнається про це? Що за фатальне безглуздя! Може, божевільний очкарик награється своєю здобиччю, та й викине її? Опис кейса та всього вмісту міліція має. Втрачати надію рано.
Він ішов довгим, устеленим килимовою доріжкою коридором до свого номера 1531. Одчинив двері, зупинився в тісному передпокої перед дзеркалом. Ну й вигляд: блейзер забруднений вапном і тополиним соком, рукав надірваний, двох ґудзиків бракує. Вузол краватки з'їхав набік, сорочка вся у плямах. А лице! Мало того, що на щоках дві намазані зеленкою подряпини, так підборіддя чорне й у волоссі застряв шматочок яєчної шкаралупи. Яка гидота! Умитися, негайно вмитися! А потім — під душ.
Ніколас клацнув вимикачем, розчинив двері ванної. І завмер.
На унітазі, закинувши ногу за ногу, сидів недавній очкарик і привітно посміхався остовпілому магістрові.
Перше, що відчув Фандорін, — не здивування, а абсурдну радість од того, що викрадач кейса знайшовся. Абсурдну — бо чому ж тут радіти, якщо від потрясіння і струсу в людини поехали мозги (чудовий ідіоматичний вираз із фольклорного записника) і його повело в глюки (звідти ж).
— Де кейс? — запитав Ніколас у глюка.
Привид посміхнувся:
— Я думав, ти баскетболіст, а ти баскетбольний м'яч. Як ти влучно в корзинку, га?
Галюцинація захоплено похитала чубатою головою, поправила правою рукою окуляри на переніссі, трохи підвела ліву, й Ніколас побачив чорну рурку, що матово поблискувала, з іще чорнішою діркою посередині.
— Пожив уже, досить, — з лагідним докором сказав очкарик. — Дай іншим пожити.
Дірка опинилася вище на сантиметр, так що тепер дивилася Фандоріну просто в обличчя, палець на спусковому гачку ворухнувся — і Ніколас інстинктивно, не роздумуючи, хитнув головою вбік. Рурка цмокнула, щоку обдало гарячим, а в стіну позаду вдарило чимось хльостким, і посипались окрушини.
Свого часу Ніколас був нападником університетської баскетбольної команди — не через те, що вмів із середини майданчика закинути м'яча просто в корзинку і не через зріст (були в команді хлопці й довші), а через чудову реакцію та вміння орієнтуватись у грі. Під час матчу з майбутнім магістром відбувалася дивна зміна — у нього начисто відключалася рефлексія. Фандорін переставав думати головою, віддаючи керування своїми діями рукам і ногам, які прекрасно справлялися із завданням без усякої участі інтелекту. Очевидно, через оце періодичне катапультування рефлексії йому й не судилося стати великим ученим. Може, краще б податись у професійні спортсмени?
Такі сумніви (вони вже точно належали до категорії рефлексії) змагали Ніколаса доволі часто. Але зараз катапультування врятувало йому життя.
Уже не вдаючись у тонкощі — чи дійсно очкарик смалив у нього з пістолета, чи це все-таки була галюцинація, — Фандорін метнувся назад до передпокою й пірнув за виступ. Вчасно: дзеркало тріснуло, розбігаючись чорними променями від маленької круглої діри. Ще один ривок, і Ніколас вилетів у коридор.
Праворуч був ліфт, але віддалік, метрів за тридцять, не добігти — куля наздожене. Фандорін смикнувся ліворуч, де були сходи. Теж далеко! Одначе за два кроки від дверей номера 1531 стояли двоє носатих брюнетів, з цікавістю дивлячись на людину, що вискочила з кімнати, ніби чортик із табакерки.
— Sorry, — промимрив магістр і прослизнув між ними, черкнувшись об тверде, наче дерев'яне плече одного зі східних людей, міцної статури, із хвацько підкрученими вусами.
Той гучно крикнув услід із характерним кавказьким акцентом:
— Е! Не срозумів!
Ніколас і не подумав обертатися — мчав по вузькому коридору щодуху.
— Ві що тут, с глузду з'їхалі?! — ще сердитіше крикнув той же голос, а інший, дзвінкий і веселий — голос Очкарика — відповів:
— Міль пардон, ґенацвалє. Ми з дружбаном за пивом. Гей, Колянич, не жени, встигнемо!
— Спочатку вібачса, потим біжи! — зажадав другий кавказький голос, не такий густий, як перший.