ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО
- Автор: Далавурак Степан, Пушик Степан
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО». Краткое содержание книги:
Запис текстів С. Далавурака, М. Івасюка, В. Бандурака та С. Пушика
— Для вельможного пана все зроблю,— відповів Климко.
На ніч дідич поклав добру варту коло свого коня: один наймит сів на нього верхи, другий тримав коня за хвіст, а два за капейстру.
Коли добре стемніло, Климко перебрався за стареньку жінку, взяв у торбу кілька фляшок горілки і став голосити коло панської брами:
— Ой божечку святенький, я заблудилася в дорозі, ніч темна, додому далеко, а я не можу цю горілку донести.
— Ходи, бабко, сюди,— крикнув один з наймитів.— Переночуєш у нас, і завтра понесеш свою горілку.
Климко увійшов до стайні, ліг під жолоб і заснув. У той час наймити украли з торби горілку, випили її і швидко сп'яніли. Де стояли, там звалилися...
Климко встав, вивів коня в лісок. Потім вернувся, висадив одного наймита на терлицю, другому дав тримати конопляний хвіст, а двом спереду — прив'язав мотузки до рук. Після того поїхав на ярмарок коня продавати.
Вранці пан увійшов до стайні й за голову схопився.
Того ж таки дня вернувся Климко з ярмарку і дав панові гроші за проданого коня.
— Тепер, Климку, маєш украсти вола від плуга,— сказав йому дідич.
— Для вельможного пана все зроблю.
Панські форналі орали під лісом. Климко подивився на них здалеку й подумав, як украсти вола. Він узяв квочку з курчатами й пустив на краю лісу. Один з форналів пішов врубати на пужално бучок. Побачив квочку з курчатами й покликав інших форналів:
— Ходіть, хлопці, сюди, наловимо тут лісових птахів.
Форналі покинули волів і побігли ловити курчат.
Климко випряг вола з ярма, відрізав кавалок його хвоста, встромив другому волові до рота і втік з худобиною в ліс.
Форналі зловили квочку з курчатами, принесли до воза— глип—один віл пропав!
— Дивись, яке диво: віл вола з'їв,— крикнув один з форналів.— Ади, не встиг хвоста пролигнути.
Пішли форналі до пана і замельдували:
— Паночку, сьогодні, коли ми орали під лісом, віл вола з'їв.
Дідич зрозумів, чия то робота. Покликав Климка до себе й сказав:
— Як ти такий мудрий, то вкради мою паню.
— Зроблю так, як хоче наш вельможний пан.
Климко купив добру пару чобіт і кинув один чобіт у лісі серед дороги, а другий трохи далі. Заліз у корчі й чекає.
Почувся стукіт кінських копит. То пані їхала до міста. Фірман глипнув на землю й вигукнув:
— Ади, вельможна пані, чобіт!
— Злізь і візьми його,— відповіла пані.
— А що буду робити з одним чоботом? Якби два, то було б що носити. А так...— і фірман цьвохнув батогом.
Через якийсь час побачив другий чобіт. Притримав коні і сказав:
— Ади, вельможна пані, другий чобіт.
— Я тобі казала взяти перший чобіт. Злізь і біжи за ним, доки хтось не забрав.
Климко чув з-під корча, що вони говорили. Коли фірман вернувся за чоботом, він вискочив на сидіння, схопив ніжки в руки і поїхав якомога швидко.
На середині лісу його здибали чорти.
— Куди тікаєш, Климку?
— У місто, на ярмарок.
— Що везеш продавати?
— Вельможну паню.
— Продай її нам. Скільки правиш?
— Мішок грошей.
Чорти кинули легіневі гроші, сіли на бричку й поїхали, Климко вернувся додому.
— Я вкрав, вельможний пане, вашу жінку.
Дідич почухав потилицю й каже:
— Приведи її назад, заплачу триста ринських.
— Пані вже нема.
— А де ж вона?
— Продав її чортам.
Дідич заплакав ревними сльозами.
— Ти здурів, Климку? Що я робитиму тепер без моєї коханої пані?
— Не плачте, вельможний пане, вона живе щасливо, у кришталевому палаці. В неї щодня є високі гості — принци, князі, графи.
— Поведи мене, Климку, до неї, бо я ніде ніколи не бував.
— Не поведу, вельможний пане.
— Чому?
— Бо ми пропадемо без такого доброго дідича, як ви. Вам сподобається в пані і не захочете вернутись. А що ми, сироти, тоді будемо робити?
— Я вернуся, Климку. Не журися...
— Ні, паночку. Тоді зробіть так: скличте людей і сповістіть їм, що як ви не вернетеся, то вони будуть вільні від панщини. І що тільки я дістану право ділити між ними ваше господарство.
— Говориш, Климку, як п'яний. Кажу ж тобі, що вернуся! — розсердився пай.
— Як вернетеся, все буде по-старому.
Пан подумав і все зробив так, як сказав Климко.
На другий день парубок взяв горщик води, жмуток якогось зілля і кавальчик крейди. Пішов з дідичем у ліс. Залишив його під дубом, а сам подався знов до того місця, де здибався з чортами. Вмочив зілля у воду і скропив довкола землю. Потому лазив на колінах з крейдою в руці.
Кілька чортів вискочили з-під землі й спитали:
— Що ти робиш, Климку?
— Обводжу святе місце.
— Нащо?
На ньому хочу збудувати церкву.
— Ти звар'ював, Климку? Нащо нам церкви над самою головою?
— Мене то не обходить. Завтра попи мають тут службу божу правити.
— Що хочеш за те, аби ти дав нам чистий спокій? — спитав старший дідько.
— Хочу, щоб ви забрали мого пана до пекла і дали йому там гарячу роботу. Він чекає вас отам, під дубом,— показав Климко.
— Давай його сюди!—втішилися чорти.
Зловили паниська, затягли до пекла і там йому одразу показали — по чому лікоть киселиці.
Климко вернувся у село, роздав чесним людям усі панські маєтки й поля. Він довго жив, землю свою орав і нічого у людей не крав. Може, й тепер ще живе на світі.
ДІАМАНТОВИЙ ПАРКАН[52]
Це було дуже давно. Тоді ще колія не ходила, дідичі гнали людей на панщину, били, мордували їх і нікого не боялися —- ні бога, ні чорта. Мали страх тільки перед чумою, яка ходила, мов королева, по світі. Як приходила, то навіть великі пани, покидали свої палаци і тікали, мов зайці від бубона.
Одного дідича вона застала вдома. Він і його жінка врятувалися тим, що вилізли на дерево і там перечекали, доки чума лютувала в хаті. Вона задушила всіх панських дітей. Пан і пані поплакали, поховали дітей і жили у великому смутку. Минали дні, тижні, місяці, а в хаті не було чути дитячого крику.
Якось пан із панею поверталися з ярмарку й побачили в шанці якусь дитину.
— Чий це хлопчик? — спитав пан людей.
— Його тата й маму забрала чума.
— Що він робить у шанці?
— Вмирає з голоду.
— Ні, не вмре,— сказав пан,— я його візьму до себе.
Забрав дитину на бричку й поїхав додому. Пані помила хлопчика, нагодувала і одягла у панське убрання. Він був такий гарний, що серце раділо. Але минуло кілька років і сталася біда — хлопчик чомусь осліп. Пан і пані знов засумували. Одного разу пані каже:
— Нащо нам чужого та ще й сліпого хлопця. Поведи його до стайні ночувати.
Дідич не вивів його з хати, але стелили хлопцеві в кутку, а годували зі старої миски. Ходив немитий, пірваний, ніхто з ним не хотів і заговорити.
Дідич, щоб мати забавку, купив собі рушницю й ходив на полювання. І одного разу зайшов у темний ліс. Раптом перед ним, гейби із землі, з'явився олень. Дідич вистрілив і не поцілив. Вистрілив ще раз — і даремно. Вистрілив утретє, а олень повернувся до нього і навіть не тікає. Це розсердило дідича. Прицілився знову, але вже не вистрілив, бо один чорт хапнув за рушницю, другий — за руки, а третій— за ногу. Упав панисько на траву, як дерево.
Чорти йому не дали лежати. Поволочили в пекло, а там кинули в яму. Посидів панисько в ямі днину, другу, а на третю покликав чортів:
— Пустіть мене, добродії, додому, бо моя жінка й сліпий хлопець журяться і плачуть.
Старший чорт відповів:
— Я тебе відпущу, але спочатку підпишеш папір, де говориться, що будеш наш назавжди. Через два тижні коло твоєї хати зчиниться великий вихор,— то я прийду за тобою.
— Най буде так, добродію,— погодився пан.— Давайте сюди той папір, най його підпишу, бо хочу додому.
Чорт приніс папір і каламар з чорнилом. Пан підписав, навіть не прочитавши.
Вернувся додому. Ходив кілька днів своїми покоями, в полі, в саду— дивився на все і не міг надивитися. Потім почав журитися. Почорнів від гризоти, не їв і не пив, аж зістарівся.
52
записано в с. Трофанівці Снятинського району від Г. Савків