Іловайськ. Розповіді про справжніх людей
- Автор: Положий Евгений Викторович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7358-7
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей». Краткое содержание книги:
«Іловайськ» – книга про мужність неймовірний героїзм і людяність українських солдат і офіцерів, бійців добровольчих батальйонів, батальйонів теробороны, всіх тих, хто опинився в кінці серпня 2014 року в «Іловайському котлі», що став найбільшою поразкою української армії в ході війни на сході. Це чесна книга про війну, яка, як відомо, нікого ще не зробила краще, натомість, серед крові, вогню та заліза люди залишаються людьми.
Автор почув історії близька сотні учасників Іловайської трагедії, книга побудована на реальних подіях. Тим не менше, просимо вважати всі збіги імен, прізвищ та позивних випадковими.
– Довго мені тут лежати? – пробубонів він звідти.
– Звідки ж я знаю. Я навідаюся, як тільки буде можливість.
– Ти тільки про мене не забудь, а то зміна закінчиться, підеш додому, а я тут. І коли відкриватимеш, якось озвися. Бо я лежатиму, як труп.
– У тебе, Сірий, якщо жити хочеш, іншого виходу немає, ніж лежати, як труп. Я гімн України співатиму, хочеш?
– Краще що-небудь інше.
– Ну, гаразд, «Океан Ельзи», «Все буде добре-е-е…». А якщо не сама прийду – усяке трапляється, то Кобзона виконаю, «День Победы», наприклад.
Двері зачинилися, і Кабан залишився в напівтемряві. «Найголовніше – це чимось відволіктися, не наганяти незрозумілих страхів, – роздумував він про своє кепське становище. – І потрібно якось упоратися із запахом, не звертати уваги на нього, бо як зациклишся, то довго не витримаєш».
Морг у порівнянні з лікарняною палатою мав одну незрівнянну перевагу – тут було безпечно. Останню добу Кабан ні на хвилину не міг розслабитися, спав нервово, епізодами, від чого рана боліла ще більше, незважаючи на димедрол з анальгіном, а тут він відключився за п’ять хвилин. «Тиша, – пригадав він цитату з давнього кіно. – І лише мертві з косами стоять». Розбудив його звук дверей, які відкривали, і гучні владні чоловічі голоси. Він знав їх природу. Такі голоси народжуються у людей, які взяли в руки зброю і стріляють з неї на ураження, саме вона додає їх тембру владного звучання, яке не сплутаєш з жодним іншим звучанням людського голосу. Людина зі зброєю звучить завжди по-особливому. Крізь вузькі просвіти між босими ногами і ногами в берцях Кабан бачив чотири ноги в камуфляжі і дві – в синіх докторських штанях. Усі ноги стояли в отворі дверей і обговорювали небіжчиків.
– Хто тут знаходиться? Опис є? – запитала людина зі зброєю.
– Так, є опис. Ось, дивіться, – відповідав голос беззбройний, певно, санітар або лікар у синіх штанях. – Сім комбатантів і троє цивільних осіб.
– Кого?
– Комбатантів, учасників бойових дій. Начебто всі ваші, загинули в одному місці, привезли 21-го вранці. Обіцяли забрати, але ніхто так і не приїхав.
– А з якого підрозділу?
– Я не знаю, це вам потрібно в головного лікаря запитати, Олексій Іванович, напевно, в курсі.
– А цивільні?
– Ці свіжі, буквально вчора-сьогодні привезли. Дідусі й бабця місцеві, через хвороби, за віком.
Кабан не знав, скільки трупів лежить разом із ним, тому в голові у нього промайнули різні варіанти. Варіант перший: його теж вписали в комбатанти, і якщо сепаратисти почнуть рахувати ноги небіжчиків у берцях, то їх повинно бути чотирнадцять. Хоча які берці, він же в гумових капцях?! Це означає, його ноги повинні йти в обліку разом із ногами цивільних небіжчиків, тобто таких ніг мусить бути шість, це варіант другий. Але єдиний правильний варіант – він не значиться в списках мешканців даної установи взагалі: ані в комбатантах, ані в місцевих старих, – і його ноги – хай вони хоч у гумових капцях, хоч у берцях – не враховані. А це означає, якщо почнуть рахувати, відразу виявлять, що одна пара ніг – зайва. «Ще ніколи Штірліц не був так близько до провалу!» – чомусь зайшла в голову безглузда цитата з анекдоту, який йому ніколи не подобався. «Головне – не ворушитися, головне – не ворушитися, головне – не ворушитися, – повторював він собі, і відчував, як піт і кров течуть по животу. – Це єдине можливе, що ти можеш зараз для себе зробити. І не закашляти!»
– Гаразд, закривай свою богадільню. Підемо до головного. Ну і запах тут! – сказав камуфляж.
– Розумієте, на холодильник у лікарні грошей немає, а кондиціонер зламався. Приватний підприємець Рома, який нам його ставив, в ополчення пішов, а більше ніхто відремонтувати не може. Місто у нас маленьке, фахівців мало, самі розумієте…
Двері зачинилися, і Кабан тихо видихнув. Все, що він хотів у цей момент – перевернутися і почухатися. А потім закурити.
Страху він не відчував. Кабан чітко для себе вирішив, що в полон він ні за яких обставин не здасться. Раз знайшов у собі сили піднятися і по стінці доповзти до моргу, значить, зможе чинити опір, розсердити ворогів, довести їх до стану ненависті, щоб застрелили тут, прямо в лікарні. Він не міг собі уявити, як він сидить у підвалі, і щодня до нього приходять виродки і ламають залізною трубою кістки, прострілюють коліна, давлять кліщами пальці, дзвонять додому дружині, доньці, матері – це найскладніше випробування, найболісніше, – і змушують благати про помилування. З такими думками Кабан відключився.
Розбудила його Нюся. Увійшла тихо, покликала: «Сірий, Сірий!» – Кабан розплющив очі й усміхнувся, побачивши крізь сплетіння пожовтілих та посинілих кінцівок живі, усміхнені очі.