Іловайськ. Розповіді про справжніх людей
- Автор: Положий Евгений Викторович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7358-7
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей». Краткое содержание книги:
«Іловайськ» – книга про мужність неймовірний героїзм і людяність українських солдат і офіцерів, бійців добровольчих батальйонів, батальйонів теробороны, всіх тих, хто опинився в кінці серпня 2014 року в «Іловайському котлі», що став найбільшою поразкою української армії в ході війни на сході. Це чесна книга про війну, яка, як відомо, нікого ще не зробила краще, натомість, серед крові, вогню та заліза люди залишаються людьми.
Автор почув історії близька сотні учасників Іловайської трагедії, книга побудована на реальних подіях. Тим не менше, просимо вважати всі збіги імен, прізвищ та позивних випадковими.
– Дімоне, в мене влучили!
Анишкін схопив Кабана за руку і різким, вправним рухом скинув його з броні. Удару від падіння Кабан не відчув. Приземлився, зробив два поштовхи ногами – подалі від бехи, під кущ за пагорб, і тільки там засунув руку під бронежилет і вліз у липку кров. Подивився на червону долоню – болю не відчував, відчував лише бій – полетіли гранати, застрочив кулемет нацгвардійців, тільки вже чомусь по самих нацгвардійцях. Очевидно, сепари знищили кулеметника і гранатометника, закидавши гранатами, а зараз з їх же позицій атакували українців. Кабан гостро відчував свою потребу в дії. Він не думав ні про рану, ні про смерть. Він мав тільки два виразних бажання: покурити і взяти до рук кулемет. А краще і те й інше одночасно, але він не міг навіть поворухнутися, щоб дістати індивідуальний пакет – ліва сторона тіла заніміла. Знову почув вибухи гранат, після чого кулемет заглох. Одразу до нього підскочили Анишкін і ще хтось:
– Куди тебе?
– А я знаю? Десь тут, – Кабан тицьнув підборіддям у лівий бік.
Розстібнули «броник», розірвали майку:
– Жити будеш! Здається, навиліт пройшла, – наклали бинти. – Тримай міцно, крові багато втрачаєш! У плече двічі вкололи знеболювальне. – Тільки не засинай, Кабане!
Кабан почувався дивно. Лежав, лівою рукою притримував бинти, правою – сигарету, дивився в небо і слухав бій. Прислухаючись до звуків, розгадував, чи свої беруть гору, чи не вистачило в сепарів часу для організації оборони і відступу, і чи насправді нацгвардійцям і прикордонникам дуже пощастило, що ворожі бетеер і беха з українським прапором звалили на самому початку. Якби вони втяглися в бій, хто знає, чим би справа закінчилася. «Ні, звичайно, ми б перемогли, але своїх тут залишили б також немало», – розмірковував, міцно затягуючись, Кабан. Небо виглядало по-вранішньому свіжим, з помаранчевими, гарними і швидкими хмарками. За формою хмаринки нагадували оленів з пейзажу на циферблаті настінного домашнього годинника. Кабан просто лежав і курив, не відчуваючи болю, і в цьому був якийсь свій особливий кайф. Він ловив кожен подих вітру, а кожна синя травинка того ранку рельєфно викарбувалася в його пам’яті. Сірий ще підмітив, що на деревах багато іржавого, під колір землі та крові, листя. Кров швидко витікала з його великого тіла, але крові він мав багато. Так що за кров Кабан не переймався, більше турбувала нездатність поворухнутися. «Може нерв який перебило? А якщо в хребет зайшло?»
Поруч загуркотів бетеер, із люка висунувся командир екіпажу:
– «Трьохсоті» є? – побачив Кабана, здивувався. – Сірий, йопересете? Як же так? От суки! Сірий, ми їх там усіх замочили! Агов, давайте його сюди!
Хтось підскочив, потягнув прикордонника вгору, закректів і заматюкався:
– Б…, ну, важелезний же, кабан!
Кабана насилу підняли і запхали всередину бетеера, де вже лежав один прикордонник. Йому посікло плече осколками, коли він витягав з-під обстрілу поранених нацгвардійців.
– Давайте, женіть до Амвросіївки. Ми зараз на заставу передамо, щоб лікарів викликали, – кричав на повну силу Дімон. – Знаєш, де лікарня?
«А що їх викликати? – подумав Кабан. – Зараз ранок, всі на роботі».
Отямився він в операційній. На нього поверх маски здивовано дивився високий худорлявий лікар.
– Ти не кашляти не можеш? – приємним голосом запитав лікар. – Я вже третій раз тобі рану висушую, а ти кашляти починаєш, і кров, як з поросяти, хлюпає. Там у тебе дірка велика, я мушу на нутрощі подивитися, чи не зачепило. Можеш не кашляти?
– Я спробую, – не своїм голосом прохрипів Кабан. – Курити дуже хочеться.
– В операційній курити заборонено, сам розумієш.
Лікар з медсестрою знову розпочали маніпуляції, а Кабан завмер і затамував подих, але вже через хвилину не зміг утримати спазм, розкашлявся, а з рани фонтаном бризнула кров.
– Ні, дорогенький, так не піде. По-перше, тебе сюди не одного привезли – усіх лікувати треба, а по-друге, якщо будеш кашляти, рану ми тобі не зашиємо. Можеш не кашляти? Не кашляй, я тобі кажу! – лікар не нервував, просто говорив наполегливо і лагідно. Голос його звучав приємно, і Кабану дуже хотілося не кашляти, але він не міг утриматися – кашель стиснув груди, розідрав гортань і вийшов сиплим звуком через горло і чавканням крові в боці.