Ловець океану. Історія Одіссея
- Автор: Єрмоленко Володимир
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-371-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Ловець океану. Історія Одіссея». Краткое содержание книги:
Боги тоді й справді допомогли йому. Хитрістю, веселістю, чарівним зіллям. Вони врятували його від чар Цирцеї.
Але не від усіх її чар.
Одіссей не став звіром, як його воїни. Він не став істотою з іншим тілом. Він не став істотою без мови, з іншим голосом, з іншим запахом.
Але він утратив свою волю. Цирцея випила з нього здатність чинити спротив — випила кількома ковтками.
Що вразило його в будинку цієї дивної жінки, коли він уперше переступив поріг?
Там зовсім не було людей. Там не було нікого, хто був би схожий на людей. І навіть на стінах, розписаних фресками, не було жодного людського образу.
Його зустріли леви та вовки. У небі над будинком кружляли орли та соколи. Посеред великої зали літали чайки.
Тут були вепри, олені, змії, риби, тут були орли та альбатроси, тут були плазуни, тут були ящірки і великі варани, але жодного людського обличчя.
Ні, тут не було так, як на тих єгипетських вазах, що він колись виміняв у знайомого купця. Там були чоловічі тіла із орлиними головами, там були жіночі тіла зі зміїними головами, — так, голови належали звірам, звірі вторглися в людський світ і захоплювали найголовніше, захоплювали обличчя, очі, розум, звуки.
Але тіла, їхні м’язи, їхні руки, їхні спини, їхні коліна, їхні лікті, їхні стегна — все це належало людському світу, все це було останньою фортецею, яка стримувала світ тварин, що розростався і розпливався океаном людської плоті.
У Цирцеї все було по-іншому. Тут не було людських тіл, тут не було людських образів, тут не було людських звуків. Це було лігво звірів.
Коли він увійшов до її зали, коли побачив цю чарівницю за прозорою блакитною тканиною, що давала її очам колір моря — вродливу в своїй свіжості, добру в своїй людяності, — він завмер від якогось невтримного відчуття. Залою ходили звірі, пантери та мавпи, леви та пси, кілька птахів час від часу здіймалися і перелітали з одного місця на інше.
Але Одіссея не полишало одне відчуття. Просте і гостре, як голка, що впивається в шкіру.
В усіх цих звірах він відчував щось рідне. Вони дивилися на нього так, немов його впізнавали.
Усі ці звірі навколо Цирцеї були його воїнами — тихими, мовчазними, безсилими, впокореними.
Лише потім він зрозумів їхній біль та їхній смуток. Вони його впізнавали. Він їх не впізнавав.
Що означає бути перетвореним на звіра? Що означає бути звіром з пам’яттю людини, з думками людини, з мисленням людини?
Це означає втратити своє обличчя, це означає втратити надію на те, що тебе впізнають, що тебе вважатимуть тим, ким ти є. Що ти зможеш говорити про те, хто ти є.
Мої воїни були звірами, яких Цирцея зачарувала, звірами без мови, звірами, які не могли складати слів у речення, які мали повітря для свого реву та для свого стогону, але не могли з цього повітря сплести звуків зі значеннями.
Потім, коли вони знову стали людьми, вони ридали на моїх руках, вони плакали від цієї насолоди знову говорити, від цього задоволення випускати назовні ковтки повітря, наповнені сенсом, наповнені впізнаванням.
Бо чим є слова, питали вони мене. Чим є мова, Одіссею, питали вони мене. Це тонкі повітряні містки, що ти їх будуєш із іншою людиною, тонкі ефірні річки, завдяки яким ти цю людину впізнаєш, завдяки яким ти пишеш із нею свою спільну історію.
Я слухав їх із насолодою, я радів їхньому щастю. Тоді навіть сама вона, Цирцея, холодна жінка з поглядом, схожим на укус скорпіона, непомітно всміхалася своїми гострими очима, бо знала, яке щастя знову знайти те, що ти втратив.
Лише потім я згадав, скільки звірів ходили навколо мене, коли вона наповнювала мою душу туманом. Кішку, яка терлася об мою ногу, намагаючись попередити про небезпеку (це був Евандр, мій нахабний Евандр); тигра, який сидів на ланцюжку в кутку і тільки злісно ревів, — і у цьому глибокому ревищі, у цьому громі його серця можна було почути відчай (це був Політос, сильний та відвертий Політос); по маленьку мавпу, яка намагалася втертися поміж нас і яку Цирцея щоразу зі злістю відкидала з усією силою (це був Полімеф, малий тендітний Полімеф).
Увесь рік я насолоджувався пестощами Цирцеї, але для моїх воїнів він став десятьма роками, день за днем, ранок за ранком, ніч за ніччю.
І всі ці роки кішка терлася об мене, тигр ревів, прикутий ланцюгом до стіни, мавпа стрибала на наші сповнені насолоди тіла, прагнучи збити з мене твої чари. Вони були невтомні, мої вірні солдати, мої горді воїни, мої віддані супутники.
Нікого з них сьогодні вже немає зі мною. Мова, той дар, що вони тоді втратили, часом буває жорстока, вона пронизує серце; мова, найбільше лезо, найгостріший скальпель, нашіптує мені знову і знову: нікого, Одіссею, нікого з них сьогодні вже немає з тобою.