Весна тривала насилу тиждень, сніг розтанув, і зненацька настала спека — літо скрізь настає однаково. На вогких вулицях блимали вогні казино, велетенські рекламні монітори сяяли поміж старовинними церквами, що якимось дивом уціліли в XX столітті. Сонце настало раніше, ніж очікувалося. А осінь уся піде на очікування білого снігу. Вокзал, звідки московські потяги вирушають у Санкт-Петербург, як і раніш, прозивається Ленінградський (та воно і зрозуміло, адже не можуть росіяни міняти вивіски щоразу, як один тоталітаризм заступає другий). Хтозна, може, незабаром Санкт-Петербург, що колись звався Петроград, перейменують у Путінград, заразом можна буде заощадити на заміні літер в назві вокзалу на Комсомольській площі. Вночі потяг часто зупинявся, бо під колеса потрапляли ведмеді, вовки і селяни в кудлатих шапках. Після прибуття на вокзал я побачив у самому кінці перону бабусь, що продавали рукавички, шкарпетки, огірки, варення і кошенят. Дівчата, подумав я собі, стоять далі, й мав рацію: дівчата завжди виявляються далі.
Dobri dien, панотче. Я привіз вам бляшанку фуа-гра. Скуштуйте, це диво мені надсилають «Федексом» простісінько з Беарну. Я не сумую за рідними Піренеями, та мене починає нудити від червоної ікри. Ваше пересолене їдло мені до горла підходить. У Росії мені повсякчас хочеться пити, тому що за кожним обідом гостя частують ікрою, оселедцями, вуграми і вудженим палтусом. Ваші zakuski роблять вас алкоголіками. У нас у По все по-іншому: ми поливаємо рани вином і годуємо качок, аж їхня печінка вибухає в наших пельках. Потім заливаємо все це арманьяком і засинаємо простісінько за столом, тицьнувшись носом у рештки качачого жиру.
Радий бачити, що ви у добрій формі. Минулого разу ви мали змордований вигляд, наче ото Лев Толстой на останніх світлинах, коли він у 1910 році покинув дружину і подався вмирати на станцію Астапово. Сьогодні ваша сива борода служить мені маяком у темряві, яскраво сяючи на тлі чорної ряси, від чого ви скидаєтеся на шоколадне морозиво зі збитими вершками. Слава бороді! Дозволю собі сказати, що її варто було б мити вряди-годи, а то від неї йде такий-дух, як од моєї душі. Я так вам нічого й не сказав про Лєну Дойчеву. Вже два місяці я нічого не кажу про Лєну Дойчеву. І надалі не хотів би казати про неї… Не знаю, чи маю я дякувати вам, ваше преосвященство, за те, що ви познайомили мене з цією осяйною Лєною Дойчевою. Щоб усе ж таки розповісти вам про неї, мені доведеться почати спочатку: як приїхав я у підозріло бліду петербурзьку весну, як зустрілися ми з нею в «Кав’яр-барі» готелю «Європейський», де колись аж кишіло агентами КҐБ, а тепер кишить поліцаями в цивільному (відчуваєте різницю?), потім згадати про ті пречудові дні, які ми пробули разом, і врешті про вечірку на дачі мого олігарха. Отам і став я жертвою інфанти Лєни Дойчевої, її згубної зграбності, її алебастрових перс і апломбу її чотирнадцяти років. А все через вас, панотченьку.
