Сіль для моря, або Білий Кит
- Автор: Никулина Анастасия
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-083-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сіль для моря, або Білий Кит». Краткое содержание книги:
Ця історія про довіру, зневіру і про любов. Вона про нас із вами — дорослих і юних, розумних і наївних, романтиків і прагматиків. Зрештою, ця книжка про те, що сенс життя не в тому, щоб ставати сіллю для моря.
— І який у цьому сенс? — Дівчина смикнула себе за волосся. — Все закінчилося погано.
— Сенс з’їдати час від часу шоколадку і не відчувати ніякої ненависті, — усміхнулася Аня. Сьогодні вона була в соковито-зеленому капелюсі. Серед каміння й піску це мало дивний вигляд, ніби острівець зелені. Ліза перевела погляд на море і не змогла відвести його: воно не відпускало, поки не намилуєшся. М’які хвилі накочувалися на берег. На хисткій поверхні мерехтіло сонячне мереживо. Ступні тонули в м’якому піску. В прозорій воді рясніли дрібні черепашки. Вони здавалися оманливо-близькими. Вдалині чиста бірюза води темніла, стаючи синьою й страхітливо чорною. Біля моря образа минала швидко. Замість неї з’явився страх. Не треба було говорити таке мамі. Ліза зітхнула, потім подумала і зітхнула ще раз.
— Скільки в тебе ще зітхань у запасі? — В Аниних очах усмішка і співчуття.
— Напевно, багато, — пробурмотіла дівчина, зітхаючи ще раз. Вона перехопила погляд жінки, і вони обидві весело розсміялися.
— Ви… ти часто шкодувала про те, що зробила? — Ліза згадала про свою обіцянку Китові.
— Звичайно. Поки не зрозуміла одну річ.
— Яку?
— Краще шкодувати про те, що я зробила, ніж про те, чого не зробила. Адже незроблене так і залишиться незробленим.
— Надто складно для мене.
— Колись я любила купатися в шторм. Батьки сварили мене за це, і я шкодувала. А тепер розумію, що це був найкращий час у моєму житті, адже більше я в море ні ногою, — жінка лагідно провела рукою по хромованих колесах, — інакше мій звір відразу ж піде на дно.
Ліза кивнула.
— Ти про щось шкодуєш?
Дівчина знизала плечима:
— Скоріше ні, ніж так. Або навпаки. Я заплуталась.
— Тоді розплутайся.
— Тобі легко сказати!
— Правда?
Ліза подивилася в очі жінки і першою відвела погляд:
— Я не це мала на увазі.
— Значить, тобі легше?
— Легше.
— Тоді розплутайся. Іноді, щоб розплутати весь клубок, досить одного чарівного слова.
— Якого?
— Вибач, — тепло усміхнулася жінка.
— Серйозно? Ну все, годі! — Ліза обурено плеснула себе по колінах. — Я казала його сотні разів, і нічого не змінювалося.
— Річ у тім, як ти його промовляєш. Пам’ятай, ти повинна в нього вірити, інакше не буде дива.
— Дива? — Дівчина накрутила на палець пасмо волосся й задумливо його вкусила. — Я подумаю.
— Твоє право, — погодилась Аня.
Дівчина повернулася додому під вечір. У голові дозрів план: хай вони першими заговорять із нею, і вона вибачиться. Вибачиться по-справжньому. Чесно-чесно!
Батько вже був удома — в передпокої стояло його взуття. На кухні щось белькотів увімкнений телевізор. Ліза принюхалася й проковтнула слину — пахло її улюбленими дерунами. Дівчина спеціально шумно зачинила двері, але до неї ніхто не вийшов. Ліза ще раз відчинила двері і щосили грюкнула ними, але батьки удавали, ніби не чули її. Ну й нехай!
Дівчина піднялася до себе і, надимаючи щоки від обурення, відкрила ноутбук. Сторінка блимнула — біля відеозаписів з’явилася цифра +1. Ліза відкрила відео. «Свиня риється в болоті». Вони виклали. Вони реально це виклали! Ліза видалила відео, але на його місці відразу з’явилося друге — вже на стіні. Дівчина гарячково видаляла пости, але вони все не закінчувалися. Ліза опустила голову на клавіатуру і глухо застогнала. За що? Вона швидко занесла профілі однокласників у чорний список. Навіть тут, у її уявному світі, вони все одно намагалися все знищити! Як це набридло! Як усе набридло!
Їй раптом захотілося щось зробити, щось таке, що б усіх змусило пошкодувати про те, як вони з нею повелися. Щоб вони плакали. Може, якби її не було, всім було б не краще, а гірше? Тоді вони б зрозуміли. Тоді вона б усім показала! Пальці швидко пробігли по клавішах, набираючи повідомлення для Кита:
— Я більше не можу. Я так ненавиджу себе і своє життя, що більше не можу. Ти можеш приїхати і врятувати мене? Я хочу, щоб ти забрав мене звідси, щоб ніколи більше не бачити цих виродків!
— Сонячна моя, що сталося?
— Не хочу говорити про це. Мені дуже й дуже погано. Тільки ти мене можеш зрозуміти!
— Я розумію. Дуже добре розумію. Якби я міг, я б уже був поруч. Віриш мені?
— Я цього дуже хочу! Чому ти не можеш приїхати?
Кит писав довго. Ліза нервувала і згризла нігті під корінь на правій руці. Ну, чому так довго? Це ж просто! Давай!
— Я далеко, моя сонячна. Так далеко, що не зможу дістатися до тебе і за тиждень.