Огненне коло
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1953
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4620-8
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Огненне коло». Краткое содержание книги:
У 1992 році письменникові посмертно було присуджено Національну премію ім. Т. Г. Шевченка.
Темрява, що досі весь час видавалась суцільною, тут перестала бути такою, ставши плямистою й хвилястою, — місцями темнішою, місцями світлішою, то нерухомою, то рухливою. Окремі фантастичні масиви її бовваніли по обидва боки й рухалися назустріч, виявившись потім звичайними селянськими хатами, клунями, повітками, попідпираними знову ж таки танками, автомашинами й гарматами.
Це було село. Що за село — невідомо. Та й байдуже.
Раптом машина стала. «От, приїхали», — відзначила думка. Замиготіли ліхтарики, й почулася команда:
— Ви–ла–зь!.. Та не стрибай! Спокійно… Та–ак…
Максим виліз і став на снігу… І відчув, що його ноги вже майже босі — ганчір'яні бурки розлазились. Але він зовсім тим не затурбувався. Він стояв і чекав усе з тим же самим відчуттям передсмертної нудьги. «І на в'язах мулько голові…»
Автоматники оточили його зовсім тісним кільцем.
— Крок уліво, крок управо… — чувся десь за кільцем апатичний голос начальника спецвідділу. — Прямо… давай!..
Автоматники пішли, топчучись по Максимових ногах, наступаючи йому на п'яти.
Так вони йшли в темряві, густій і мокрій, і нарешті опинилися перед якоюсь іще темнішою химерою, підійшовши до неї впритул.
— Стій!
Стали. Забряжчали, заклацали зброєю. Враз у вічі вдарив сліпучий сніп світла… То відчинилися двері — і Максим пережив головокрутне, приголомшуюче відчуття — щось на зразок того, коли на високій гойдалці стрімко летиш униз і забиває тобі дух, перехоплює дихання в горлі…
Він опинився в хаті, повній сліпучого сяйва. Те сяйво бурхнуло на нього шаленим водоспадом. Тяжко ступнув крок наперед і став, оглушений. Сам. Автоматники й брязкіт їхньої зброї лишились десь там за дверима, разом із темрявою. Він був тут сам. Голова й серце йому загуділи, як від тяжкого удару дзвін, — то завирувала дико кров, немовби шаліючи, не підкоряючись ні волі, ні розумові:
«Живий! Живий!.. Живий!!.»
А перед ним постала фантастична, химерна, здавалось, неможлива картина, що закарбувалась у пам'яті незабутнім видивом…
На великому столі стояло вряд шість великокалібрових артилерійських мідяних гільз, кінці яких були сплеснуті і в них вправлені ґноти. Ті «свічі» горіли дружно, як фантастичний канделябр, переливаючись міддю, заливаючи велику хату морем світла, перетворюючи її на якийсь величний поганський храм. Над цією ілюмінацією — на покуті рясніли образи. Посеред стіни — якийсь окремий образ під рушником… якогось особливого святого… Стіл застелений білою скатертиною, поверх неї — великою військовою мапою, а на ній — лупа, револьвери, шахівниця з розставленими фігурами, а також — кришталева, мерехтлива, дорога чара з червоним вином і ще щось…
Та ось із–за столу звелась дебела людина в блискучій шкірянці, з орденами, з блискітками, з вороною ручкою пістоля над кобурою, — звелась і вийшла до нього…
Максим стояв приголомшений. І враз відчув, що він… сміється. Так, сміється внутрішньо всім своїм єством. Сміється, не в силі стримати в собі якогось дикого, безглуздого сміху, що ніби все тіло його схопив корч. Щось — чи то світло, мерехтливе море світла, чи щось інше — вивело його раптом із летаргії…
Широкогрудий, волохатий у своєму лахмітті, велетень — він стояв, розставивши широко ноги й майже дістаючи головою стелі, і тремтів від внутрішнього сміху.
Те «щось», що викликало цей сміх, — то було нагле й гостре відчуття пародійности — так, пародійности! — побаченої картини. Відчуття кричущої її реальности і в той же час — кричущої пародійности.
«Ніч у Філях під Бородіно!!. От! А це Кутузов, далебі?!. І десь уже бачений! Бачений!.. Га–га!.. Яка страшна іронія! І це — вислід патологічних потуг…»
А той «святий» …
Та то ж відомий «святий» — вусатий і горбоносий, з низьким зачубленим чолом. Той, що його Максим, як справжній єретик, уперто не визнавав, не визнає й визнавати не хоче й не буде. Разом із усіма іншими подібними «святими» на цьому безглуздому світі.
Тільки тепер Максим помітив, що той Кутузов, той дебелий чолов'яга в шкірянці й з орденами, кричав. Стрибав перед ним, розмахував кулаками, ще й якимись папірцями, й кричав несамовито. Максим дивився йому в рот згори вниз і нічого не розумів. І блукав очима по стінах, по дивовижних свічах…
Та помалу крик того Кутузова приводив його до пам'яті. Зміст його вигуків почав доходити до свідомості Максима, і він відчув, як обличчя його стало наливатися кров'ю, а руки самі собою складалися з хрустом у кулаки. Ось він зараз його — того Кутузова — вдарить, аж той повалить собою геть канделябр і стане темно…