Огненне коло
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1953
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4620-8
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Огненне коло». Краткое содержание книги:
У 1992 році письменникові посмертно було присуджено Національну премію ім. Т. Г. Шевченка.
— До побачення…
У дружини сльози не втрималися в очах і потекли буйним потоком. Але вона трималася з усієї сили, вона мовчала, і лише погляд її ставав усе дикіший. Вона приплющила очі, щоб не кричати так ними. Максим обернувся… На лежанці сидів синок Борис, забився геть аж за двері, що відкривались попри лежанку, і широко–широко витріщеними, здивованими, приголомшеними своїми дитячими очима дивився на батька. Він не плакав… і навіть не кліпав віями… Він дивився на батька. Дивився всією своєю приголомшеною дитячою душею, що враз збагнула велику й страшну річ — катастрофу, яку називають «смертю» … І була в тім погляді безодня дитячого крику… Ні… Господи!.. Таж той погляд хотів наповнити батькову душу силою, вірою, надією, мужністю… Він хотів геть усе заперечити й змусити його теж усе заперечити…
Але це тривало лише одну мить. І її обірвали автоматники, брязнувши зброєю й мовчки відтискаючи Максима геть. Максим застебнув пальто, знову розстебнув чомусь, знову застебнув… Потім повернувся до дверей і пішов. Чув ще, як дружина зупинила суворого гостя, щось кажучи, а той буркнув — щось на зразок:
— Нічого–нічого… Соціялістична батьківщина подбає…
Це був знаний стандарт, і цей стандарт зараз звучав якось особливо глумливо. І ще щось він говорив.
Біля дверей Максим на мить затримався, — згадав про нові калоші, — постояв, нишком скинув калоші, щоб дружина не бачила, й тихенько поставив у куточку за дверима.
«Нехай… Вона проміняє їх… І матиме трохи борошна…»
А докінчив він цю думку вже на ґанку, сходячи ганчір'яними бурками в калюжу, в темряву:
«На той світ і без калош добре».
І вони пішли в темряву…
Суворий гість догнав і йшов поруч. Два автоматники ліворуч, два праворуч, а два позаду.
— Майте на увазі, — промовив мляво гість, — крок управо, крок уліво…
— І ви будете стріляти… — докінчив за нього фразу Максим нудним, глузливим голосом.
— Правильно, — чути було, як посміхнувся гість. — То ви, значить, не новак?!
Максим нічого не відповів на те.
— Ну, словом, моє діло попередити, і я попередив.
— Дякую. Решта залежатиме від мене… — згодився Максим.
На тому їхня розмова вичерпалась.
Вони вийшли з двору на вулицю. На вулиці, якраз посеред великої калюжі звеліли: «Стой!..» На вулиці мусила б бути машина, але її не виявилось. Від'їхала. Начальник вилаявся, щось поговорив із двома автоматниками пошепки. А тоді команда: «Давай!» — і вони пішли всі темною вулицею вздовж, посеред дороги. Дорога була розчавучена, розмішана — талий сніг з грязюкою. Іноді траплялись чималі баюри, але Максим їх не обминав, а йшов навпростець. Не тому, що боявся зробити «крок управо — крок уліво», а тому, що було байдуже й що не помічав їх. Він не відчував ані холоду, ані мокроти. Він дедалі більше заглиблювався в себе, квапився пробігти думкою ген–ген назад… назад… бо відчував, як десь збігають останні хвилини його життя…
Ця вулиця… Вона чомусь стала перед ним нагло сліпуче–сонячною, дзвінкою. Вулиця його дитинства… В коліях і канавах повно води після громових дощів, а над ними метелики. Великі берести й ясени, тополі й верби стоять обабіч вулиці, підпираючи високу синю баню неба, а над ними пливуть сніжно–білі фантастичні хмари, пливуть тихо, мерехкотять. І все те відзеркалюється в канавах і калюжах. А над хмарами й попід хмарами, пишучи на їхній білизні чорні риски, літають стрижі й ластівки і, шугаючи з–під хмар до землі, летять низько над свічадами калюж, клацаючи дзьобиками — ловлять комах і білих метеликів. А по вулицях, по люстрах калюж і канав, підкасавши драні штанці, бреде–біжить золотоголове дитинство і сміється, дзвенить, заливається срібноголосо. Гасає по зелених, квітучих левадах, зриває щавель і лопуцьки, кладучи їх на перли зубів, сміється від надміру щастя. Хлюпає водою, бризкає нею в сонце й робить з дрібних крапелинок сліпучу райдугу… Галасливе золоте дитинство! Воно гомонить, вібрує, заливається. Грає в «кльока» і в «свинки», викопавши «дук» посеред вулиці й заважаючи їздити хурам, — ганяє кленовий цурпалок паліччям по сонячній мерехкотняві. Грає в «цурки», підбиваючи її в синє небо… Вечорами грає в «палички–стукалочки», в «латки» і в «квача»:
— і біжить, утікає, ховаючись по перевалках, по канавах, попід місточками й за широкими берестами та ясенами в млосних рожевих сутінках травневого вечора. І бавляться з ними кажани й «оленки» та жуки–рогачі, літаючи низько над головами, — одні тихо, нечутно, інші з дзижчанням і гудінням…