![Позивні Альфи Лебедя [Худ. Виктор Кавун] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/3/0/3/6/6/pozivni-alfi-lebedya-hud-viktor-kavun-download.jpg)
Позивні Альфи Лебедя [Худ. Виктор Кавун]
- Автор: Филановский Григорий, Ячейкин Юрий Дмитриевич
- Серия: Наукова фантастика #8
- Язык: украинский
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Позивні Альфи Лебедя [Худ. Виктор Кавун]». Краткое содержание книги:
радіотелескоп, кам’яної чаші, оточеної з усіх боків неприступними скелями. Час від часу над
озером лунають якісь дивні звуки, що піднімаються від його гладенької, наче відполірованої
поверхні: сі-ло-на… сі-ло-на… Що це? Може, то голос мешканців іншої планети? Про цю та багато
інших таємниць ви дізнаєтесь, прочитавши збірку оповідань “Позивні Альфи Лебедя”.
До неї увійшли нові твори українських письменників-фантастів. Герої оповідань — люди
високих помислів і дерзань, гострого, допитливого розуму, дослідники, будівники, справжні
господарі своєї долі.
Коли вони вийшли, на вулиці було зовсім темно. Дорріс узяла Джо під руку.
— Хочеш, підемо у н а ш сквер?
— У сквер? Добре.
Вони були зовсім недалеко від бібліотеки, де колись працював Джо, де вони познайомилися. Праворуч стояла їхня лава.
— Джо, — сказала Дорріс, — ти пам’ятаєш цю лаву?
Джо зосереджено дивився на дружину, не знаходячи в арсеналі своєї механічної пам’яті нічого слушного про цей випадок.
— Джо, — тремтячим голосом промовила Дорріс, — на цій лаві ти вперше поцілував мене.
Лоб Джо перерізала вертикальна складка. Секунду він промовчав і відповів:
— Усі чоловіки цілують своїх жінок. Дорріс опустилась на лаву, затулила обличчя долонями й заридала…
До неї і до Джо, що стояв поруч, доносився особливий, несхожий ні на що запах пла-стикових обкладинок старовинних книг, звалених у двері занехаяної бібліотеки. А крізь крони дерев на фоні нічного неба сяяли жовтогарячі літери, складаючись у слово “МЕМЕНТО”.
Юрій Ячейкін
СНИ
ікар схилився над Хворим. — І ти все пам’ятаєш? — недовірливо запитав він.
— Так, — прошепотів Хворий.
— Але ж це неможливо, — твердо сказав Лікар. — Адже хворі ніколи не пам’ятають своїх марень.
— Не знаю…
Обличчя у Хворого було змучене, йому б дати спокій, але Лікаря це дуже заінтригувало.
- І що ж ти пам’ятаєш? — настирливо допитувався він.
— Я пригадую річку, — очі у Хворого заблищали. — Вона була чиста і прозора. Дно її було так добре видно, що його можна було б намалювати. Кожен камінець…
— Де ти бачив такі річки? — заперечив Лікар. — Річки ніколи не бувають прозорі.
— Але я бачив її!
— Ти бачив її уві сні. Марення…
— Я занурив у неї руку і відчув приємну прохолоду…
- І не загинув?
— Світлі краплі падали з моїх пальців, а не застигали кам’яними бородавками…
— Ха-ха-ха! — не стримався Лікар. — А що тобі ще примарилося?
— Там росли квіти…
— Квіти — це красиво.
— Вони були ніжні, мов дотик матері. Вітер грався їхніми пелюстками…
— Вітер? Грався? — здивувався Лікар. — Безглуздя! Хіба ти не знаєш, що квіти відбивають від скель молотками?
— Я бачив це, — вперто заперечив Хворий, — квіти гойдалися під лагідним подихом вітру. А пелюстки ледь помітно тремтіли…
— Дивовижно!
— А тоді наступила ніч…
— Ніч? Що це таке?
— Темрява…
— Темрява?! — Лікар аж похолов від непоборного ляку. — Невже ти переступив Межу Небуття? Звідти ніхто не повертався!
— Ніч була чарівна, Лікарю, і безмежна… У небі спалахнули зорі…
— А це що таке? Сонце?
— Ні, Сонця не було. Це виглядало, як дрібні краплини золота у чорному графіті…
— Ти збожеволів! Хіба ти не знаєш, що на небі немає нічого, окрім вічного і невмирущого Сонця? Хіба ти не знаєш, що небо не може бути чорним, інакше все живе загине? Як за Межею, похмурим Кордоном Світла і Темряви.
— А ще я бачив — це було останнє, - ніби я захворів і мене лікували…
— Нарешті! — зрадів Лікар. — Так воно і було! Тобі щодоби давали чудодійну мікстуру — ціанистий калій.
— Ні, це було не так…
— Не так! Он як! Хіба я не краще знаю?
— Спочатку мені поклали під пахву скляний циліндрик з ртутним стовпчиком. Це був градусомір…
— Скільки градусів мала його шкала?
— Сорок два…
Лікар аж затрусився, стримуючи недоречний сміх.
— Любий хлопчику облиш ці химерні спогади, — він поклав долоню на гаряче чоло Хворого. — Зрозумій, під твоєю пахвою той градусомір просто випарувався б…
Хворий слухняно замовк і стулив важкі повіки. Він марив надзвичайним казковим світом, у якому йому життя не було б.