Джура. Далека пустеля
- Автор: Умарбеков Ульмас Рахимбекович
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0131-0
- Переводчик: Віль Гримич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Джура. Далека пустеля». Краткое содержание книги:
Обидва твори написані в жанрі пригодницької літератури, обидва поєднують гостроту і динаміку подій з глибоким психологізмом.
«Хто цей чоловік? Звідки знає він узбецьку мову?» — ці запитання блискавкою промайнули в моїй голові, проте висловити їх уголос я не наважився. Натомість відповів, підводячись з лави:
— Гарно.
— Я щодня ходжу сюди, мов на концерт, — сказав сивий чоловік, жестом запрошуючи мене сісти.
— А хто це грає? — поцікавився я.
— Хто? — повторив чоловік, сівши на лаві біля мене й поглянувши в той бік, звідки линули звуки ная. — Одна безталанна жінка.
— Жінка? — здивувався я.
— Так. Замолоду вона була справжня красуня. Багато хто голову втрачав через її вроду, а тепер старенька і бідна. Можна сказати, жебрачка…
— Ви її знаєте?
— Авжеж, з першого дня свого приїзду в це місто, — мовив старий. — Вона теж узбечка. Із Самарканда. Років сорок тому з байським синком утекла за кордон і опинилась у цій країні. Чоловік незабаром помер не знати чого. А з неї чужина висмоктала і статки, і вроду. Один аллах знає, де і як вона, бідолашна, поневірялася, шукаючи щастя, а згодом бодай якогось зарібку… А оце вже п'ять чи шість років живе в цьому місті. Торік до всіх своїх бід вона ще й осліпла. І навіть розум їй, кажуть, потьмарився…
— Її можна побачити?
— Якщо ваша воля… — Чоловік підвівся, і ми рушили вуличкою, що починалася від кам'яної брили.
Йти не довелося далеко. На убогій веранді наріжного будинку сиділа, схрестивши ноги, стара жінка у латаній сорочці. Скуйовджені коси вибивалися з-під благенької серпанкової хустки. Вуста її ворушилися, жінка ніби щось шепотіла.
— Хай примножиться ваше потомство! Прийшли вас провідати, — мовив доволі голосно мій новий знайомий.
Очі в старої забігали, вона озирнулась довкола себе, обмацала залізну миску, що стояла перед нею, але так і не відповіла на привітання.
— Не чує, — мовив старий, винувато поглянувши на мене.
Діставши з гаманця кілька монет, я кинув їх у миску. Брязкіт грошей, очевидно, дійшов до вух старої, вона простягла руки до миски, полічила навпомацки милостиню і задоволено всміхнулася.
— Ассалому алайкум, — привітався я до неї.
— Ва алайкум ассалом[23], — відповіла вона, ще раз обмацала миску і, повернувшись обличчям на мій голос, спитала: — Хто ти, сину?
— Чужинець, — відказав я. — Мандрівник.
— Так-так, — вона покивала головою й замовкла. Потім додала: — Усі ми чужинці в цьому світі, усі мандрівники. Сам Мухаммед, мир йому, пророк аллаха всемогутнього, не уник цієї долі… Лише улюбленці божі не знають блукань. Отож дай вам господи стати улюбленцями божими… — Затиснувши руками рота, жінка захрипіла й закашлялась. Потім, похитавши головою, заспівала на мелодію «каландар»:
— Ходімо… — вивів мене із задуми голос мого нового знайомого.
Я обернувся й побачив на його очах сльози. Поклавши в миску для милостині ще кілька дрібних монет, ми мовчки пішли назад. Її сумна пісня ще довго летіла за нами, краючи серце. По дорозі до моря я трохи заспокоївся й поглянув на свого супутника.
— Бачу, що я вас засмутив, — вибачився старий.
«Хіба ви в цьому винні», хотів я сказати, але тільки знизав плечима. Проте в душі я справді шкодував, що напросився на ці відвідини.
— Може, зайдемо випити кави, — запобігливо мовив чоловік. — У цьому готелі її добре готують.
Я погодився, сподіваючись розвіяти гнітюче враження під зустрічі з безталанною співачкою. Однак цього дня мені судилося почути ще сумнішу історію. Коли б я знав це наперед, навряд чи пристав би на запрошення старого…
Діставшись до готелю, ми зайшли в бар, прямо на першому поверсі. Каву тут справді готували відмінно. Я випив чашечку, і душа моя стала на місце. Обличчя старого теж проясніло.
— Звідки ж ви родом, де саме народилися? — спитав мене він, щоб підтримати розмову.
Я назвав рідний кишлак.
— Чув, аякже, тільки бувати там не доводилось… Я теж, як бачите, узбек… — мовив старий і похнюпив голову. — Та ось уже понад сорок років живу далеко від батьківщини.
Він поринув у роздуми, і я, наче перестав для нього існувати. У барі, крім нас, нікого не було, й ніщо не порушувало глибокої тиші, яка раптм запала. Я теж мовчав, хоча мене безперечно зацікавила доля цієї людини, мабуть, освіченої й культурної, з інтелігентним обличчям. Я замовив ще дві кави і терпляче сидів, сподіваючись на розповідь. Нарешті він підвів голову.
23
Традиційне привітання мусульман і відповідь на нього (букв.: «Хай буде мир над вами!» — «І над вами хай буде мир!»).