Голубий Птах, названий син ірокезів

«Був би в мене зараз кремінь і кресало, я б запалив вогнище», розмірковував хлопець. Його охопив страх, бо в такий холод провести ніч без вогню означало вірну смерть.

— Агов! — гукнув скільки було сили, але вітер поглинув крик. Хлопець поспішав уперед.

Гіллячка, що вдарила по обличчю, примусила опам'ятатися. Кидатись у різні боки — марна справа. Хуртовина посилювалась, у кронах дерев під натиском вітру тріщали і ламались гілки.

При останніх відблисках денного світла Голубий Птах помітив у стовбурі велетенського дерева дупло з лікоть завширшки. Інстинктивно, наче тварина, що шукає захистку, заліз він у розколину і опинився в сухій норі, де можна було навіть сісти, зігнувши коліна. На дні дупла лежала гнила деревина й сухе листя.

«Тут я й залишусь; вхід закладу гілками, тоді не страшні мені ні сніг, ні вовки». Шнап, здавалося, був такої ж думки, — відразу забрався в дупло і вдоволено загарчав.

Хлопець виліз із сховища і відрубав з найближчого поваленого дерева кілька гілок, знову заліз у нору, підтяг до дупла велику гілку і поклав її перед входом. Із середини свого притулку надряпав томагавком трухлявої сухої деревини і зробив з неї гніздо. Маленькі гілки пішли на підстилку. Потім пострибав деякий час, щоб зігрітися, закутався у ковдру і ліг. Собака втиснувся поруч, і як тільки тепле дихання Шнапа війнуло йому в обличчя і густе хутро наполовину вкрило його, хлопець відчув себе врятованим. Засинаючи, він ще чув завивання бурі, що розгулялась не на жарт.

Коли хлопець прокинувся, темрява стіною огорнула його. Надворі, як і вчора ввечері, лютувала буря. Полонений подумав: «Чи ще ніч?» І раптом спало на думку, що, мабуть, усі щілини занесло снігом. Хлопець посунувся глибше у своє лігво і погладив голову собаки. «Ти тут, мій Шнап? Зачекаємо ще трохи, в таку негоду страшно вилазити звідси». У відповідь той тихенько загарчав, заспокійливо і втішно,

Хлопець поринув у напівсон. Скільки часу він отак продрімав, невідомо. Тиша, що настала надворі, поступово добиралася до його свідомості. Нарешті він встав, намацав гілку, що закривала вхід. Хотів зрушити її з місця, штовхав, смикав, проте величезна гілляка не ворухнулась. «Я ж тягнув її вчора», здивувався Голубий Птах.

Згадка про снігопад, мов окропом, ошпарила його: «Мабуть, снігом накрило гілля і завалило вихід». Він спробував ще раз відштовхнути гілляку, але вона була непорушна, мов скеля.

Знесилений, хлопець зіщулився і механічно постукував Шнапа по спині. Тварина, здавалося, відчувала небезпеку, вона скавучала і тикала мордою господареві в коліна, ніби запрошувала до нових спроб звільнитися. Хлопець не звертав на це ніякої уваги. Його чоло вкрилось краплинами холодного поту. Душив страх, що їх ніхто тут не знайде, хоч би як шукали. А поки весною сніг розтане, їх давно вже не буде в живих.

Думки плутались. Згадав матір, Малію, Малого Ведмедя, химерні тіні від вогню, що вимальовувалися на стелі, коли він вечорами лежав на ослоні. Хіба це він колись думав про втечу? Яким теплим і затишним здавався дім Черепахи, тепер такий далекий, як і рублена хата в Рейстауні. Так хотілося ще хоч раз побувати на Бобровій Річці. Може, Великий Дух йому допоможе? «Ованійо — друг людей і завжди допомагає їм у біді», часто говорила мати.