Электронная книга - «Мовчання адресоване мені». Краткое содержание книги:
Увазі читачів пропонується трикнижжя - дві збірки поезій і збірка поезій у прозі. Попри те що збірки різні за побудовою та формою вираження - об’єднує їх не тільки спільна назва, але й цілий ряд загальнолюдських проблем, які автор не береться вирішувати у глобальному масштабі, а лише у межах власної душі та серця. Автор робить спробу проникнути в суть речей, дошукатися причини, філософськи осмислити різноманітні стани, настрої, явища, тобто, все те, що його наповнює й оточує: складні стосунки особистості зі світом, її внутрішні протиріччя й конфлікти, вічне притягування чоловічого й жіночого начал, невтолене жадання істини й гармонії - ці та багато інших тем знаходять відображення в поезії Василя Слапчука.
Нiколи не бачив, як Ти розчiсуєшся. Нiколи не бачив Тебе в домашньому одязi. Нiколи не бачив Тебе сплячої. Нiколи Тебе не бачив… Та нiколи в це не повiрю. Я виростив Твоє iм’я в старому глечику i вiдпустив на волю, нехай цвiте, кому захоче. Твоє iм’я. Ним досi пахнуть мої руки, воно немов пелюстка на устах, якої я не встиг злизнути. Щодня звертаюся до Тебе, як до Євангелiя. Повторюю Тебе немов молитву. Я вiрю в Тебе, не вiрячи Тобi. Так само як не вiрю скрипцi, коли вона мовчить. Так само, як не вiрю в те, що сам кажу, коли заходить мова про невiру. Я часто згадую про те, як ми з Тобою не пасли череду корiв, як не сидiли вдвох в кущах порiчок, як не пили ми молока iз однiєї кварти, як не були з Тобою братом i сестрою. Неначе Лету перейду минуле лiто туди й назад, аби ще раз зустрiтися з тобою. А по дорозi з осенi у зиму я здибаю коня, i вiн менi не скаже «добрий день». I я не буду прощений Тобою.
Книга III. ДИЛЕМИ ДЛЯ ДВОХ
ОЧЕЙ ПЕЧАЛЬНИХ ЗОЛОТІ СВІЧАДА
I
Молюсь снiгам i синьому волоссю,
Її стареньким туфелькам молюсь.
Крихкi вуста молитвою палю.
Ревнивiше молюся, анiж досi.
Молитви б’ються, наче з кришталю,
Молитви тануть, як пiд сонцем роси.
Раб прославляє, але бiльше просить
Велику Повелительку свою.
Немов жебрак голодний просить хлiба,
Випрошує у неї свiтла з нiмба.
Але гiркий дiставсь йому талан.
Йому ввижаються похмурi лики,
Вiн сам малий, а свiт такий великий.
Охрип дверей вiдчинених орган.
2
Охрип дверей вiдчинених орган,
Та зачинити дверi не наважусь.
Стара ворожка, мабуть, правду каже:
Немає вiд кохання замовлянь.
Холодний комин видихає сажу,
Холодний вiд самотнiх зимувань.
А я холодний вiд його повчань,
Що час навчить, що час менi покаже.
Покаже - так, а чи навчить -
не знаю,
Бо й вiн в усiх годинниках конає,
А заєць б’є над ним у барабан.
Укотре стеля падає i стiни,
I з лезами до горла лiзуть тiнi…
Я стережу вiкна слiпий екран.
3
Я стережу вiкна слiпий екран,
Забувши пiвникiв лiпити з глини.
Усi мої непрощенi провини
Вiкно затягують, немов туман.
Повiльно дуже, але певно гину.
Волосяний спiвав менi аркан:
«Бажаєш стати вiльним -
спробуй стань…»
Нi крикнути, анi ковтнути слину.
А мав же час!… I я б таки ще встиг
На покаянне спромогтись: прости!…
Перед очима закружляли оси.
Одна лиш мить - задушений помру.
Уся моя надiя на сестру.
Сестра пiшла провести трохи осiнь.
4
Сестра пiшла провести трохи осiнь.
Десь забарилася моя сестра.
Холодна й темна надворi пора,
I пес старий у вiдчаї голосить.
Той пес дурний, його замучив страх,
Вiн од думок ховається у льосi.
Вiд слiз у нього лiд блищить на носi.
Довкола хати бродить, як мара.
I проклятущому отому псовi
У тон пiдспiвують банькатi сови,
А вiтер волоцюга й уркаган
Прогулюється по даховi, ходить,
Сентиментальним голосом виводить
Елегiю розлуки i кохань.
5
Елегiю розлуки i кохань
Народжує тривка печаль поета.
Вiн, як заблукана мiж зiр планета,
Чужий усiм. Вiн сам собi капкан.
Вiн лицедiй, п’яниця, донжуан -
Сьогоднi вмер перед її портретом.
Нехай пересихає рiчка Лета,
Якщо нема надiї в сподiвань.
I знов живе, i знову помирає.
Рятує сам себе i сам себе карає.
Складає вiршi у нерiвнi стоси.
Йому червону ягiдку калини,
Немов надiї рятiвну жарину,
Синиця в дзьобику щораз приносить.
