Подорож до Ельдорадо
- Автор: Лігостов Вільям Олексійович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Подорож до Ельдорадо». Краткое содержание книги:
— О господи! — застогнав юнга. — Та я вже й на суші давно перестав про женщин думать. А самоволка… У воду пірну, чи що?
— Не балакай лишнього, — обірвав його Галасун. — Тут тобі не Подол, а море. Тут залізна дисципліна потрібна, інакше не бачити нам Ельдорадо, як своєї потилиці.
Купчик набурмосився і уткнувся в загальний зошит, а Панько Федорович набив люльку тютюном «Моряк», засмалив. Потупцяв по човну туди-сюди, зазирнув у бачок для пального і скрикнув перелякано:
— Семйон! Семйон! Ти тільки глянь… Та кинь ти ці «Правила», швидше заливай бак. Тільки-но заправляли, а вже майже порожній.
«Звірюка» справді поглинав воду, приправлену автолом, з незвичайною пожадливістю. Ніби спрага невтолима його мучила. Клопоту в аргонавтів прибавилося. Тепер вони почергово несли вахту, раз по раз доливаючи в бачок води. Але ходу човен не збавляв, і незабаром на горизонті вималювався високий південний оцупок Піренейського півострова.
Ура! Ура! Ура!
Гібралтар!!!
Ураган, як годиться, налетів несподівано. Чорні звихрені хмари низько налягли на воду, вітер здіймав хвилю за хвилею, і невдовзі все навколо збаламутилося, захрипіло, заходило у пекельній круговерті. Човен аргонавтів, мов тріску, пожбурило вгору, вниз. Ізнову — вгору, вниз. Та так, що голова пішла обертом, що кров холола в жилах. По кабіні, по фальшборту з ревищем застугоніла вода. Купчика не знесло в океан тільки тому, що обіруч уп’явся в стерно. Капітан обняв щоглу, як молодий молоду весільної ночі.
Човен залило водою, і тримався він на поверхні, хоч і осів помітно, тільки завдяки рятівним в’язкам очерету з дніпровських плавнів.
Мотор Л-6, цей «звірюка», цей невибагливий пристаркуватий торохтій, це диво техніки атомного віку, поряд з яким усі ракетні сопла і атомні топки — ніщо, невинний дитячий лепет, так от, кажу я, мотор Л-6 замовк. Будемо знати міру, мій читачу. Вода в бачку — це ще півбіди, хоч воно і межує з фантастикою. Але вода в акумуляторі, в магнето, на свічках — це вже занадто. Занадто багато води…
Але облишмо мотор. Найдорожчий капітал — людина. А цей капітал мав жалюгідний вигляд. Власне кажучи, який він мав вигляд, важко було б уторопати, бо по головах, по зігнутих спинах Галасуна і Купчика перекочувалися з сатанинським ревищем величезні водяні вали. За що ж ти, стихіє, так немилосердно караєш сміливців?! Чи тобі жаль стало тих кількох каністр води, що заправили вони в бачок? Але ж вона повернулася назад до тебе. Чи ти, стихіє, гадаєш, що ці двоє осквернили, тебе? Але ж скільки вивалюють у тебе з громохких тисячолюдних лайнерів усякого непотребу, а ти тільки покірно лащишся до тих велетів. І знайшла ж на кому відігратися! І не сором тобі, стихіє?
Е-е-ех… Не було справедливості на білому світі і нема. А Кацо? Де ж ти, вірний супутнику і товаришу? А-а-а… Не питаймо. Бо йому в ці хвилини теж не з медом. У нього ж, на відміну від нас, дихання — процес усвідомлений. Він і спить, заплющивши тільки одне око, бо другим стежить за хвилею, щоб не набрати в легенді води, не закашлятися. Тепер бідний дельфін, як не витріщав очі, ледве встигав відпирхуватися та відкашлюватися.
Коли за дві години ураган ущух так само несподівано, як і зірвався з цепу, капітан і юнга довго не могли прийти до тями. Вони тільки схлипували та спльовували солону воду.
— Де ж це ми, Семене Михайловичу? — перший обізвався Панько Федорович.
Семен Михайлович гикнув — його страшенно нудило. Ще полив собі мокрі коліна жовто-зеленою рідиною, повів зачумленими очима навколо.
— Хто ж його знає, товаришу капітан. Десь позад нас має бути Гібралтар. Але де зад, де перед?
Можна було б, звісно, порюмсати та побідувати, але не було на горювання часу. Треба рятувати в човні те, що вціліло. Добре, що хоч дверцята кабіни були причинені, а то все добро знесло б в океан. Купчик взяв відро, що плавало перед ним, Галасун виловив у кабіні свій моряцький кашкет — почали вихлюпувати воду. Підплив Кацо, глянув у човен і жахнувся, але тут і він нічим не міг допомогти.
Поволі води в човні меншало, і аргонавти побачили найстрашніше. Залишки харчів. Лежали вони у невеличкому кормовому відсіку, а тепер… На дні тоненький шар манної крупи, кілька кусників мокрих сухариків. І все. Газова плитка з балончиками вціліла, та що тепер на ній звариш? Одіж і постіль в кабіні мокрі до нитки. Папери, особиста справа на Кацо розлізлися на кланцур’я. Тільки обидві карти в поліетиленовому мішечку, касетки з відзнятою і чистою стрічкою та аварійна пачка сірників, що зберігалися там же, були сухі.