Оповідання та повісті, окрушини
- Автор: Вильде Ирина
- Серия: ТВОРИ В П'ЯТИ ТОМАХ #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Оповідання та повісті, окрушини». Краткое содержание книги:
Де ж дівся твій здоровий мужицький глузд? Як же ж це сталося, що ти забув традиції, що їх ти виніс ще з-під селянської стріхи? Де ж ти бачив, щоб хто-небудь у твоїм роді потурав химерам жінки так, як це ти робив? Чого це раптом таким інтелігентним став, що в ім'я якогось псевдопринципу (ти був без вини і тому хотів, щоб у тебе попросили пробачення за образливі підозріння, чи так?) пожертвував навіть майбутнім своїх дітей? Та ти знаєш, що за це одне можна в тебе відібрати право називатись порядною людиною?
Який же з тебе дурень, пробач на слові! Тобі захотілося панянки з витонченим розумінням краси, а хіба в той час серед кругу твоїх знайомих було мало здорових тілом і душею, загартованих життям дівчат-красунь?
Все це правда, жахлива правда, але — що далі?
Для мене, зрозумій, неможливо сьогодні переступити поріг, якого не переступали мої ноги майже п'ятнадцять років. Прийду перед неї і — що скажу тій чужій людині, яка з свого погляду має всі підстави ненавидіти мене?
Адже і я, і вона — ми сьогодні вже зовсім інші люди, ніж п'ятнадцять років тому. Як же раптом з'явитись у тому домі й запропонувати жити разом тій не молодій уже, скривдженій життям жінці? Для чого я їй тепер? Для чого вона мені?
Скоріше відчув, ніж почув Мотрю за спиною.
— Щось ти мені задовго думаєш, тату…
— А, так… задумався. Пробач! А що ти надумала? — запитав дочку, щоб самому не давати відповіді.
Мотря нагло споважніла. Її лице набрало такого зосередженого виразу, що Забейко відчув щось наче страх перед дочкою.
— Ти хочеш знати мою думку, тату?
Забейко притакнув головою.
— Я хотіла б… і Оля, певно, теж, щоб ти все ж таки повернувся в родину…
— А чому, Мотронько? Чому ти так дуже цього хочеш?
Дівчина сховала лице в долоні:
— І як ти можеш цього не розуміти? Дорослий… Навіть адвокат… а ще питаєш «чому?». Всі діти… та що я кажу… всі люди на землі, — поправилася поквапно, — хочуть гордитися своїм батьком. А як можна гордитись батьком, який… покинув сім'ю? Я знаю, що ти хочеш сказати… що це мама… знаю… але все ж таки перед своєю совістю ти повинен признати, що це ти, а не ми тебе покинули? — І одразу, глипнувши на його лице, перекошене від внутрішнього болю, злагіднила тон: — Ну, не будемо про совість… Пробач, тусик. А до того ж я, наприклад, весь час любила свого тата. Розумієш, може, навіть не тебе, я ж тебе так туманно пам'ятала, а свого тата. Тобі, може, і незрозумілим видається, але я весь той час… чекала свого тата… Все думала, що ти прийдеш котрогось дня і забереш собі ту частку любові у моїм серці, що зберігаєтся для тебе… Ще одно питання, тусик: хто для тебе та дама?
Мотря закидає батькові руки за шию, прихиляє його голову до себе так, щоб їх носи торкалися один одного, але й очам нікуди діватись.
— То… то… теж мій «колега», Мотронько.
Очі дівчини примружуються.
— Приймаю до відома, тату, але тепер… коли я вже тобі за «колегу», ти можеш, правда, обійтися і без тамтого «колеги»?
— Правда, — а сам думає: «Мала сама не знає, як влучно ціляє».
— А все ж таки я найважливішого не почула від тебе, тату…
І водночас, наче випереджаючи його відповідь, міркувала: «Певно, будуть ще поміж ними взаємні докори, сльози, важкі мовчазні години за обідом, але й це нарешті колись скінчиться. Зовсім певно прийде такий день в їх житті, коли сидітимуть усі четверо за столом і одне наперед одного розповідатимуть собі смішні, приємні речі…»
Мотря не сумнівалася, що батько повернеться в сім'ю. Вона якимсь уламком думки розмірковувала вже, що вигідніше буде для них: приїхати всім до нього чи його забрати до себе.
— Ну, їдемо, тату? — спитала оптимістичним тоном. — Їдемо до мами?
Забейко лише тепер остаточно зрозумів, чого Мотря чекає від нього. Але ж від нього вимагають неможливого! І це здавалося йому страшним, бо він не почував себе в силі переконати свою дитину, що для всіх них буде краще, коли він не повернеться в сім'ю.
— Бачиш, — пригорнув він Мотрю до грудей, — ти призначила мені часточку любові в своїм серці, і ось я прийшов і забрав її собі. Хіба ми можемо вже коли-небудь розійтися з тобою? Ну, скажи, можемо? Звичайно, що не можемо!