Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»
- ISBN: 978-617-585-034-3
- Переводчик: Юрий Игоревич Андрухович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича». Краткое содержание книги:
Удень він ще всіма рештками сил чинив опір, боровся, але вночі вона, захопленість, налітала на нього дедалі потужнішими атаками. Мені доводилося бачити його пізньої ночі, у світлі поставленої на підлогу свічки. Батько лежав на долівці голий, поцяткований чорними плямами тотему[75], почерканий лініями ребер, фантастичним кресленням анатомії, що просвічувала назовні, лежав, одержимий потворністю, що затягувала його все більше у сіті своїх непевних стежок. Батько ворушився всіма членами згідно з якимось дивним і складним ритуалом, ув якому я з жахом розпізнав наслідування тарганячих церемоній.
З того часу ми зреклись його. Жахна подібність із кожним днем проглядала все виразніше. Батько перетворювався на таргана.
Ми почали звикати. Бачилися з ним усе рідше — цілими тижнями він нипав десь на своїх тарганячих стежках. Ми перестали відрізняти його. Він цілковито розчинився в тому шаленому чорному порідді. Ніхто не міг сказати, чи він ще живе в котрійсь із шпарин підлоги, чи пробігає вночі кімнатами, втягнутий у тарганячі справи, чи, можливо, перебуває серед тих мертвих комах, яких Аделя щоранку знаходить завмерлими догори черева, з настовбурченими лапками, і яких вона з відразою змітає геть.
«І все-таки, — сказав я дещо спантеличено, — я впевнений, що цей кондор — він». Мати глянула на мене з-під вій: «Не сердь мене, синку. Я вже казала, що батько в дорозі, він їздить країною, він комівояжер. Адже ти знаєш: іноді вночі він повертається додому, щоб перед світанком від’їхати ще далі».
Віхола
Тієї довгої й порожньої зими темрява зародила в нашому місті величезним, у сто разів більшим за звичні, урожаєм. Надто вже довго не прибиралися горища і звалища з битими горщиками по горщиках і пляшками по пляшках, з незліченними батареями пустих посудин.
Там, у спалених, помережаних балками хащах дахів і горищ, темрява почала вироджуватися й дико ферментувати. Там і повідкривались оті чорні ради баняків, велемовні й безглузді збіговиська, булькітливі пляшкування, бубніння бутлів і слоїків. Аж певної ночі під ґонтовими небесами назбиралися з тих посудин цілі фаланги і рушили на місто великою з’юрмленою масою.
Горища, гордо розгорнені вгорі, розростались одні з одних і вистрілювали чорними шпалерами, а їхнім просторим відлунням проносилися кавалькади балок, підскоки дерев’яних кізлів, що припадали на ялицеві коліна, аби, вилетівши на волю, наповнити простір ночі галопом кроквів, платвяним та бантинним гамором.
Тоді й потекли крізь ночі оті чорні ріки з мандрівних бочок та коновок. Їхні чорні, з полиском, голосні збіговиська облягали місто. Уночі той темний рейвах посудин множився й напирав, ніби армії говірких рибин, нестримний наїзд крикливих дійниць і змаячнілих цебер.
Дуднячи денцями, громадилися відра, бочки й коновки, баламкали глиняні баламути-глеки, старі капелюхи й циліндри дженджиків лізли одні поверх одних, виростаючи в небо колонами, що розпадалися.
І все це незграбно колотило кілками язиків з дерева, недолуго мололо в дерев’яних писках жуйку образ і прокльонів, побльовуючи болотом на всю нічну широчінь. Аж поки не доблювалося, не налаялося.
Накликані гармидером розпащекованих по саме нікуди посудин, з’явилися врешті каравани, підтягнулися потужні табори вихорів і спинилися над ніччю. Велетенський табір чорним рухомим амфітеатром, всіма своїми потужними колами став сходити на місто. І вибухнула пітьма несамовитою віхолою, й шаленіла вона три дні і три ночі[76]…
«Сьогодні ти до школи не підеш, — сказала мати вранці, — надворі страшна віхола». У кімнаті здіймався тоненький шлейф пропахлого живицею диму. Грубка вила й висвистувала так, ніби в ній ув’язнили цілу ватагу псів або демонів. Велике мальовидло на її пузатому череві кривлялося кольоровими мінами і роздувало щоки до фантастичних меж.
Я босоніж побіг до вікна. Небо уздовж і вшир надмухували вітри. Сріблясто-біле і неосяжне, воно було покреслене силовими лініями, натягнутими до останнього, пооране рішучими борознами, як застиглими жилами цинку й олова. Поділене на енергетичні поля і тремке від напруги, воно повнилося прихованою динамікою. На ньому стрибали діаграми віхоли, що, сама по собі невидима і невловна, наснажувала краєвид своєю могутністю.
Її не можна було побачити. Розпізнавалось її за дахами й будівлями, по яких носилося те навіженство. Горища, здавалося, росли одне понад одним і вибухали шалом, щойно її сила вривалася в них.
75
T о т е м (з мови індіанців алгонкінів) — тварина, рідше рослина або предмет релігійного схиляння, що вважаються втіленням міфічного предка чи опікуна роду і стають символом спільноти (роду, племені); також — фігурка або малюнок, що зображує таку тварину або предмет. Тут: алюзія як до пластичної форми тотемічного малюнка, так і до функції «тварини — батька роду».
76
Стилізація за біблійним описом потопу: «У сей день розверзлися всі джерела великої безодні, і вікна небесні прочинилися; і лив на землю дощ сорок днів і сорок ночей» (Буття, 7: 11—12, переклад Олександра Гижі).