Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
Гольт замовк. «Навіщо я все це їй розповідаю?» — подумав він.
— Отже, виходить, ви шукаєте в мене тепле гніздечко, до певної міри материнський захисток?
— Чому ви насміхаєтеся з мене? — запитав Гольт. — Якщо я вам заважаю, то я піду. Можливо, у вас є людина, якій ви можете довіритись, але…
— Що ви, чого ж відразу так ображатись? Ви дивак. З вами й пожартувати не можна, — заспокоювала його Ута. — Петер Візе змалював мені вас справжнім шибеником. А оця надмірна чутливість зовсім не личить такій ролі і зводить нанівець всі уявлення про вас.
— Візе мене зовсім не знає,— зневажливо сказав Гольт. І тільки в цю мить він збагнув значення її слів. «З розповіді Візе… Виходить, вона розпитувала про мене?»
— Сердити вчителів, — продовжував він, — і бешкетувати — це одна…
— А друга душа, що живе у ваших грудях, — перебила Ута, — сидить часом у Петера і просить заграти «Вручення срібної троянди», хоч у виконанні на фортепіано ця партія звучить препогано. — Вона засміялась. — Проте мені приємно, що ви хоч переді мною не кривите душею. Тож, будь ласка, можете мені цілком довіритись. А до моїх жартів вам доведеться звикати. Я гадаю, вони вам не завадять. — Ута підвелася з шезлонга, підійшла до перил балкона і, спершись на них спиною, продовжувала: — Але якщо ви думаєте, ніби мені краще, ніж вам… — Вона якусь мить помовчала. Потім грайливо додала: — то ви глибоко помиляєтесь. — Вітер розтріпав її коси, шовковисте пасмо впало на обличчя. — Коли в мене не вистачає грошей на дрібні витрати, то я, звичайно, можу, як ви чудово висловились, «признатися» мамі! — Вона явно не могла обійтись без жартів. — Але ж це врешті ніщо! Зачекайте-но! — Вона принесла з кімнати книгу і знову сіла в шезлонг. — «…бо в основному і саме у найпотаємніших і найважливіших справах, — прочитала вона вголос, — ми несказанно самотні».
Гольт побачив на корінці книги її назву: «Рільке. Листи».
«У найпотаємніших і найважливіших справах, — повторив про себе Гольт, — ми несказанно самотні». Але чому ж?»
— Треба мати когось, кому можна було б довіритися. Ось ми, наприклад, задумали одне діло. Можливо, мені скоро потрібна буде така людина. Чи допоможете ви, якщо я звернуся до вас?
— Ваше довір’я в деякій мірі носить агресивний характер, — зауважила Ута знову насмішкувато. — Гаразд. Спробуйте. Може, мені вдасться вам чимось допомогти.
Надвечір Гольт повернувся у будинок Вольцова. Там він довго мовчки сидів перед каміном. Від розпитувань Вольцова лише одмахувався. Феттер, Цемцький і Гомулка грали в скат. Тепер, коли вони були вже на порозі справжніх пригод, Гольтом опанувало якесь незбагненне хвилювання, яке він з усіх сил намагався побороти. Вольцов моргнув йому.
— Як ти вважаєш, Гільберт, чи вдасться наш задум? — запитав Гольт, коли вони піднялись у кімнату Вольцова.
— Слухай уважно, що я тобі скажу, — Вольцов вийняв з шухляди стола свого вальтера і простягнув Гольтові.— Тримай Мейснера увесь час на прицілі. Якщо ж він спробує тікати, стріляй у нього без усякої пощади. Я беру парабелум. Ну як, витримають твої нерви?
Гольт судорожно стиснув у руці пістолет.
— Головне, щоб не втік, — вів далі Вольцов. — Отже, тримай його на мушці, поки не підпише. Потім можеш відвести дуло. Про те, щоб він підписав, потурбуюсь я. І все інше я також беру на себе. Так, а тепер ходімо. Не хвилюйся, все буде гаразд.
Гольт заздалегідь приготував, що скаже Мейснеру: «Палкий привіт тобі від Рут Вагнер! Ім’ям справедливості… за справедливість!» — весь час повторював він.
Внизу у вітальні пролунав різкий командирський голос Вольцова. Він наказав усім звірити годинники. Було дев’ятнадцять годин двадцять вісім хвилин.
— Зепп! Рівно о восьмій приженеш човна до Паркового острова з боку Шварцбрунна. Та не забудь прихопити вірьовку. Як тільки стемніє, переносьте городами весь вантаж до човна. До того часу ми повернемось. Ніяких запитань! Все ясно? Ходімо, Вернер!
Вони обійшли Воронову скелю і наблизились до неї з півночі. Ліс сягав аж до підніжжя базальтових брил. Біля стрімкої кам’яної стіни розкинулась вузенька галявина, поросла високою, майже до пояса, папороттю. Сюди ніколи не зазирало сонце. Земля тут була сира, вкрита мохом. Вольцов заховався за деревами на узліссі.