Пригоди Вернера Гольта

Вурм перезирнувся з Бартом. Гольт мимоволі втягнув голову в плечі. І раптом він відчув, як хтось лагідно, але впевнено потяг його вбік.

— Ти не задирайся! — квапливо проговорила молода шинкарка. Гольт дивився в її темно-сірі очі. На губах у дівчини блищало кілька дрібненьких краплинок слини. Вона обернулась до прилавка, бо звідти її покликали. Потім, схилившись до нього обличчям, прошепотіла — Після півночі… по коридору і східцями вгору, останні двері ліворуч… Там почекаєш… Тільки не вв’язуйся тут у бійку!

За якусь мить вона вже поралась біля прилавка, а Гольт дивився на неї збентежено, розгублено і думав: «Не може бути! Тут якась помилка!..»

— Пас! — гаркнув Феттер, підбадьорений непохитністю Гольта і Вольцова.

— Нарешті! — вигукнув Гомулка. — У мене найбільше. Мій хід.

Вурм поправив пасок.

— Ну гаразд. Нарікайте тоді на себе. Ходімо, Отто!

— Іди, йди, телепень! — кинув йому вслід Гомулка і жбурнув на стіл валета.

Вурм і Барт вийшли. За ними, хряснувши, зачинилися двері.

Пробило північ.

— Я піду вперед, — мовив Гольт до Гомулки і вийшов на сільську вулицю.

Силуети будівель розпливалися у темряві ночі. Десь далеко загавкав собака. З корчми ще доносився гамір, але тут, надворі, він здавався якимось приглушеним і нереальним. Гольт мерзлякувато здригнувся.

По східцях угору, останні двері ліворуч… Він був зовсім спокійний. В голові роїлись думки: «Мрії брехливі. Життя зовсім не таке. Чи варто ж увесь час чекати?» Зробив ще кілька кроків у темряву ночі. П’яний гомін залишився позаду, довкола стояла мертва тиша. З шинку один за одним виходили селяни. Гольт обійшов будинок і прослизнув крізь ворота в двір. Темний коридор здався йому якимось дуже знайомим, ніби він ходив по ньому ще з дитинства і вже сотні разів піднімався по цих східцях. Кілька дверей із товстих дощок, такі самісінькі, як у них дома на горищі, де він потай копирсався в старих ящиках, з трепетом чекаючи несподіваних відкриттів. Гольт причинив за собою двері і оглянув маленьку комірчину, в якій опинився. Потім навпомацки пробрався повз ліжко до відчиненого вікна. Там стояв нерухомо, аж поки вдалині не стихли голоси його друзів.

«Власне кажучи, — думав Гольт, — я завжди був самотній, навіть дома у матері. По суті, я завжди тужив за ким-небудь і за чим-небудь. Завжди мене мучили якась туга і страх. Приходь же скоріше. Ще мить — і в темряві з’являться контури твого стану, ти будеш тут».

Вона потягла його від вікна і зняла з ліжка перину. Зашелестіла її сукня. Гольт робив усе мимоволі, ніби в забутті, і лише тоді, коли його нетерпіння наразилося на якийсь шнурок, що довго не розв’язувався, у нього сильно забилося серце і не заспокоювалось доти, аж поки він не ліг поряд з нею і не відчув біля себе її тепле тіло.