Четвертий вимір. Шрами на скалі
- Автор: Іваничук Роман
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-3884-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Четвертий вимір. Шрами на скалі». Краткое содержание книги:
У романі «Шрами на скалі» розповідається про останні роки Каменяра — видатного українського письменника Івана Франка, 150–ту річницю з дня народження якого відсвяткували у 2006 році.
— Я згоден з професором Іловайським, — промовив. — Ще в університеті Святого Володимира в Києві я висловлював думку, що поневолені первісні слов’яни, подібно як потім козаки, створили в пустелях військо і вдарили на готів. Літописець Гельмольд твердить, що озлоблені германці назвали їх собаками — від слова Hund. Подібно, як польські шляхтичі українських селян — psia krew.
— А я не згоден з вами, професоре, — підвівся у кінці столу молодий чоловік. — Я слухав ваші лекції у Києві, моє прізвище Загурський, і тоді теж сумнівався у ваших доказах. На двох–трьох словах виводити цілу теорію і забувати про те, що антропологія свідчить про туранське походження гуннів, — несолідно.
— Антропологи часто помиляються, — відповів Костомаров. — Ви маєте які–небудь літературні докази хибності моєї здогадки?
— Ні, не маю.
Тоді підвівся з останнього ряду старий чоловік в окулярах.
— Моє прізвище Гулак… Професоре Костомаров, я хочу спитати, чи у вас самого є докази вірогідності вашої здогадки? Адже жодна німецька літературна пам’ятка її не підтверджує. У «Пісні про Гільдебрандта» і в «Пісні про Нібелунгів» гунни названі Huni, а їх країна — Hunland. Звідки ви взяли оте ««d»?
— Я приймаю ваше зауваження, Миколо Івановичу, — відказав Костомаров і підвівся. Усі повернулися до Гулака, здивовані цим знайомством. — Залишіться, прошу вас, продовжимо дискусію… Панове, сьогоднішнє засідання нашого відділу закриваю. Завтра виїжджає археологічна експедиція поїздом у Мцхету. Членів Археологічного товариства запрошую сюди на дев’яту годину.
Дзеркальна зала спорожніла. Костомаров і Гулак поволі підходили один до одного — два похилого віку чоловіки, яким судилося нині вернутися у молодість. Віддаль між ними скорочувалася, обидва, короткозорі, йшли ніби наосліп; догоряли свічки на канделябрах, згущувався сутінок, і був він потрібен тепер обом, щоб на час важкої розмови не заглядати крізь захищені окулярами очі у зранені душі, щоб не відсахнутися один від одного знову, щоб не видно було в поглядах ні докору, ні каяття, щоб не заятрів давній біль, щоб за них у темряві зали перед таємничим міхрабом, мов перед сповідальницею, говорили зараз тільки свідки минулого.
Вони сіли один супроти одного, їх відмежовувала мармурова холоднеча стола, якийсь час мовчки й пильно приглядалися, щоб віднайти в обличчях хоч дрібний слід молодих років; той слід прозирав — з постави, погляду, рис лиця; і не було його — так не схожа зморожена листопадом деревина на свою першоподобу в травневому буянні.
Мовчанка тривала довго, обидва відчували незручність, ніби застрягли у в’язкій смолі, ще мить — і хтось перший підведеться, щоб піти геть назавше; Костомаров не хотів цього, він посунув по столі руку, щоб діткнутися зап’ястя Гулака, та не посмів, хоча Гулак не забирав руки, — постукав пальцями по столі, проказав, щоб таки почати розмову:
— Я познайомився нині з Горяєвим. Це твій друг, він любить тебе… Горяєв згадував про Ніколадзе. Ти, бува, не зустрічався з ним тут, у Тифлісі?
— Чом би й ні… Я його автор, він редагує російську газету «Обзор».
— Він добре знав мене. І я його… Роки, роки… Не розповідав тобі нічого про мене?
— Розповідав…
Ніко Ніколадзе