Четвертий вимір. Шрами на скалі
- Автор: Іваничук Роман
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-3884-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Четвертий вимір. Шрами на скалі». Краткое содержание книги:
У романі «Шрами на скалі» розповідається про останні роки Каменяра — видатного українського письменника Івана Франка, 150–ту річницю з дня народження якого відсвяткували у 2006 році.
Хай буде — ми забули про друга, хай буде — колись провинились перед ним, але ж і він не святий: чому не обізвався хоча б до Тараса, який нічим перед ним не завинив? Яке він має право нести своє озлоблення через десятиліття і, нічого корисного не зробивши, самовільно надівати на голову терновий вінок мученика? Не відрікаюся від своїх слів — справді «больше сея любви никтоже имат», але ж віддав він душу за друзів своїх добровільно, давши їм можливість творити добрі справи. Чому ж тепер хоче плати за свій вчинок, чому розпинає себе на хресті, чекаючи поклонінь? Та хіба ліпше було б, якби пропали всі? У святій справі добротворення кожний виконує, що може, і в тому його призначення, а діло народжується одне, різними зусиллями створене… Якби всі однаково вчинили, хто видавав би журнал «Основа», в якому надрукував свої останні поезії Тарас Шевченко, — зробив це Василь Білозерський; хто видав би «Записки о Южной Руси», якби не Панько Куліш, хто нині, замість мене, писав би історію України, хто, зрештою, просвіщав би хоча б таких, як візник Фрол, котрий убив мого батька тільки тому, що той, не вірячи в Бога, звільнив його від страху перед Страшним судом?
Від страху совісті?..
З глибини півстолітньої давності зринули напівукраїнське село Юрасівка Воронезької губернії, колишня кріпачка Тетяна Петрівна — мати, поміщик Іван Петрович і усиновлений ним хлопчина, а ще покраплена очеретяними острівцями річка, що обмивала маєток і березові гаї. Біля хлопчика — жодної гувернантки, жодного домашнього учителя, тільки батько зі своїми Руссо й Вольтером, затятий безвірник, який за будь–якої нагоди і без неї водно твердив кріпакам, що Бога нема. О, якби він міг їм, Фролам, замість віри в Бога, що для них був і совістю і страхом, дати світло науки! Невчасно взявся руйнувати релігію, і тому я донині, ревно сповідуючи її, боюся учення Чернишевського, котрий так само, як і мій вітець, тільки на рівні високого розуму, викликає нігілізмом сатану з пляшки, страшного темного джина, який вчинить з нами те, що вчинив Фрол, коли звільнився від страху перед Страшним судом. Я ж і Гулака, і Шевченка переконував, що спершу треба людям дати буквар, а вже потім кликати до сокири…
«Поїдемо до лісу, сину», — сказав мені батько, сідаючи в тарантас. «Я сьогодні хочу стріляти з лука», — уперше в житті відмовився я від батькового запрошення. «Ну то стріляй, а я поїду».
Минув мій останній несирітський день, настала перша сирітська ніч. Мати допізна чекала батька з вечерею. І враз у прочинені двері з темряви до світла вбігає переляканий візник Фрол, він, немов демон, пролітає крізь мої очі, вуха, і очі сліпнуть, вуха глухнуть, рот німіє від страшної вістки, яку він залишив у мені: «Барина коні кудись понесли!» Перед досвітком ми привезли з лісу батька — з розбитою головою, невпізнанного, а за той час, що нас не було, хтось украв із шкатулки кілька тисяч батькових карбованців. А потім — наче в жахливому сні — якісь люди, що назвалися моїми дядьками, наказують мені йти до передпокою і служити там «козачком». Я плакав, не розумів, за що спіткала мене така кара, а лакеї зло втішалися: «Досить панувати, Миколко, тепер ти такий самий холоп, як і ми». Врятувала мати — за свої збереження купила хатину в Юрасівці, а мене віддала вчитися у Воронезьку гімназію.
…Б’ють дзвони на сільській дзвіниці, випускник гімназії Микола Костомаров мчить до церкви, бо збігається туди народ; на могилі Івана Петровича гризе землю розпластаний забацьканий візник Фрол, і кричить, і б’ється в конвульсіях: «Дзвоніть у всі дзвони, скликайте людей, я вбив барина, гроші взяв, бо він навчив нас не боятися Страшного суду. А той суд є, та не там, — тицяв рукою в небо, — а тут, тут!» — і бив себе щосили кулаком у груди.
«Тут, тут», — прошепотів Костомаров і прокинувся з задуми.
Голос професора Іловайського бубонів десь далеко й приглушено, слів Костомаров не розрізняв, і це пригнічувало ще дужче — усвідомлював, що до нього добирається ще й стареча глухота… Втім, як завжди у хвилини розпачу і зневіри, прийшла на порятунок Аліна — найсвітліше диво в його житті, яке не дало йому пропасти.