Сьомий хрест
- Автор: Зегерс Анна
- Серия: Вершини світового письменства #3
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сьомий хрест». Краткое содержание книги:
Тітка ще бурчала, а він уже зник. Звичайно, дуже лаяти його не було за що, бо він завжди допомагав їм у всьому і поводився пристойно, от тільки надто вже часто грає в шахи з Германом у Брайльзгаймі.
— Якби в нього була хороша дівчина, — промовила Августа, — він швиденько б це покинув.
Франц сів на свій велосипед і поїхав у протилежному напрямі; він спустився польовою дорогою до Брайльзгайма, який раніше був селом, а тепер, коли виросло нове поселення, злився з Грізгаймом. Одружившись удруге, Герман, як робітник-залізничник, переїхав у селище. По тому, як він цієї весни побрався з Ельзою Марнет, ще зовсім юною дівчиною, в нього з’явилися права на багато речей, на різні пільги, позички і всяку всячину. Його Ельза була з шлосборнських, з «далеких» Марнетів, що визначало їх становище на Таунусі, та й взагалі у великій, розкиданій по багатьох селах родині Марнетів. Тому Герман, коли у нього з товаришами заходила мова про те приємне, ідо йому приніс шлюб, говорив:
— Так, наша тітка Марнет, з «близьких» Марнетів, обіцяла подарувати нам срібну сухарницю. Вона ж хрещена мати Бльзи. На іменини вона завжди дарує їй срібну ложечку.
— Твоїй Ельзі, було б, певно, приємніше, аби вона могла цілий рік користатися тітчиним горнятком із салом, — говорили йому приятелі.
— Так воно завше буває з подарунками до урочистих днів. Тому Ельзі доводиться навідувати їх і допомагати в жнива або коли перуть білизну» чи ріжуть худобу, — адже вона член родини.
А Еяьза дуже раділа, коли їй щось дарували. Їй вісімнадцять років; в неї кругле личко й оксамитові оченята. «Чи гаразд я вчинив, — запитував себе Герман, — взявши за себе таку молоденьку дівчину?» Вона була така мила й свіжа, а він уже давно жив удівцем і останні три роки почувався страшенно самотній.
Ельза співала в кухні. Голос у неї був не дуже сильний і не дуже дзвінкий, але вона співала від щирого серця, і пісня лилася, наче струмочок, то журливо, то весело, залежно від настрою.
Герман насупився; його пойняло якесь невиразне почуття провини. Вони з Францом розставили шахи, зробили перші три ходи, якими звичайно розпочинали гру.
Потім Франц став розповідати. Він цілий день з таким нетерпінням чекав цієї хвилини, коли можна буде все висловити; розповідь його була трохи плутана. Іноді Герман докидав кілька слів. Так, він уже теж дещо чув, тільки нічого певного. В усякому разі, треба бути напоготові.
Може, справді щось трапилося і комусь треба буде допомогти. Герман навіть Францові не сказав, що він чув, ніби колишній керівник районної організації Валлау, прехороша людина, яку Герман особисто колись знав, утік з табору Вестгофен. Він навіть чув, що в підготовці втечі брала участь дружина Валлау, і це його дуже стурбувало.
Якщо воно й справді було так, то цього ніхто не повинен знати. Що ж до, Георга, про якого розпитував Франц, то Герман нічого не чув.
— Треба подумати, — сказав він. — Вдала втеча — це вже щось означає.
VIII
Напевно, не один тільки Франц лежав цієї осінньої ночі й думав: «А що, коли і мій серед них?» Не тільки він карався думкою, що серед втікачів міг бути і той, хто запав йому в душу. Франц перевертався з боку на бік у комірчині, яку він собі випросив тоді, як почав платити родичам за харчі та квартиру. Вчора ввечері поспіхом прибили до стіни ще кілька полиць, бо яблука дуже добре вродили.
Франц устав і висунув голову в вікно — він задихався від запаху яблук. Як добре, що у вівторок яблука повезуть на ринок. Хоч Франц уже попоїв досхочу, він все-таки взяв яблуко, швидко з’їв його і викинув недогризок у сад.
Шкляна куля, що вдень красиво сяяла блакитним світлом над братками й левкоями, тепер мінилася сріблом: наче сам місяць скотився з неба в сад. Сад тягнувся вгору по схилу пагорба, і небо починалося одразу ж за високим парканом, — всіяне зірками, таке миролюбне й лагідне.
Франц зітхнув. Він знову ліг. «Чому саме Георг має бути серед утікачів?» — у сотий раз запитував себе Франц.
І ще він думав: «Георг, ч», може, хтось інший…» Але той, про кого він мислив, був колись його друг. А чи справді він був його друг? «Безперечно. Мій кращий, єдиний друг», — раптом вирішив Франц. Ця думка його глибоко збентежила.
Коли він зазнайомився з Георгом? У двадцять сьомому році, у молодіжному таборі Фіхте. О ні, багато раніше.
Він зустрічав його на футбольному полі в Ешенгаймі невдовзі після того, як вони обидва закінчили школу. Він, Франц, був такий поганий футболіст, що ніхто не брав його до себе в команду. Тому він і сміявся з таких хлопців, як Георг, що, крім футбола, нічого й знати не хотіли. «Чуєш, Георге, у тебе не голова на плечах, а футбольний м’яч», — сказав він йому якось. Очі в Георга звузилися й стали злі. Певно, не випадково Георг наступного дня влучив йому м’ячем в живіт. Незабаром Франц покинув футбол, бо це було не те поле, на якому віл міг би показати себе, хоч його весь час і вабило туди. Він навіть довго по тому іноді уві сні бачив себе воротарем ешенгаймської команди.