Зарубіжний детектив

Вулф сидів на найбільшому стільці, перед ним на столі стояла пляшка пива і склянка. Коли я ввійшов, Фріц, що сидів навпроти, одразу встав, але я підсунув собі інший стілець.

— Погано, що нашим ліфтом не можна спускатися вниз, — зауважив я. — Його не можна переобладнати?

Вулф ковтнув пива, поставив склянку й облизав губи.

— Я хочу знати все про ті електронні капості, — сказав пін. — Тут нас можуть підслухати?

— Не знаю. Я читав про одну штуку, яка ловить голоси на відстані півмилі, але не знаю, в якому радіусі вона діє і чи долає такі перешкоди, як стіни й підлоги. Певно, є й такі штуки, — я про них, правда, ще не читав, — що одної досить на цілий будинок. А якщо й немає, то скоро будуть. Людям тоді доведеться розмовляти на мигах.

Вулф пильно подивився на мене. Не відчуваючи за собою ніякої провини, я так само подивився на нього.

— Ви хоч розумієте, — сказав він, — що ніколи ще нам так не потрібна була цілковита секретність, як тепер?

— Розумію. Бог свідок, як я це розумію.

— А шепіт теж можна підслухати?

— Ні. Навряд. Один шанс із тисячі.

— Тоді розмовлятимемо пошепки.

— Так ви не дуже розійдетеся. Проте якщо Фріц увімкне телевізор якомога гучніше, а ми сядемо поруч і розмовлятимемо без крику, то можна обійтися й без перешіптування.

— Але ж можна було зробити це і в кабінеті!

— Звичайно, сер.

— Якого ж дідька це не спало вам на думку раніше?! Я кивнув головою:

— Ви, бачу, сидите як на голках. Я теж. Я й сам дивуюсь, як це мені не спало таке на думку раніше. Давайте спробуємо побалакати в такий спосіб. У кабінеті мені доведеться нахилятись над вашим столом.

Вулф звернувся до Фріца:

— Зробіть ласку, Фріце, ввімкніть телевізор. Байдуже що.

Фріц підійшов до комбайна, крутнув ручку, і скоро ми побачили на екрані жінку, яка висловлювала чоловікові жаль з приводу того, що вони зустрілися в житті. Потім він — ні, не чоловік, а Фріц, запитав, чи не треба гучніше. Я попросив трохи додати звуку й підсунув свій стілець до Вулфа. Той нахилився майже до самого вуха й забубонів:

— Нам слід бути готовими до будь-яких несподіванок. Ви не знаєте, чи ще існує клуб «Десять аристологів»?

Я стенув плечима. Таке запитання, що аж ніяк не стосувалося справи, міг поставити або цілковитий ідіот, або ж геній.

— Не знаю, — відказав я. — Минуло вже сім років… Може, й існує. Хочете, я зателефоную Лью'їсові Х'юїтту?

— Тільки не звідси.

— Я піду до телефону-автомата. Зараз?

— Так. Коли він скаже, що той гурток і досі… Або ні. Хоч би що він сказав про «Десять аристологів», спитайте, чи можна мені завтра вранці приїхати до нього й побалакати про одну невідкладну особисту справу. Якщо він запросить мене на ленч — а він так і зробить, — дайте згоду.

— Але ж він цілий рік живе в Лонг-Айленді!

— Я знаю.

— Нам, певно, доведеться позбуватись «хвоста».

— Не конче. Якщо фебеерівці побачать, що я їду до нього, — тим краще.

— Тоді чом би не подзвонити йому звідси?

— Я не тільки не проти, а навіть хочу, щоб про мій візит до Х'юїтта стало відомо, лише хай не знають, що я напросився сам.