Син Сонця — Фаетон

— Акачі! — голосом, у якому бриніло справжнє щастя, вигукнула дівчина. — Треба, треба!.. Тепер я бачу, що треба!.. Я повірила, що ти кохаєш мене… Я лечу з тобою на Землю!.. Гей, ви! — гукнула вона до карників та прислужників храму. — Я лечу разом з моїм чоловіком. Передайте моєму братові Чаміно, що я полетіла на Землю!.. Так, на Землю… І скажіть Єдиному — нехай хтось інший прибирає його бороду!…

Людина в чорному плащі неквапно підійшла до неї і суворо промовила:

— На те не було волі божої.

— Є моя воля! — твердо сказала Лоча. — Хіба цього не досить?

Її слова здалися чорним слугам страшним богохульством. Дівчину оточили карники, скрутили їй руки і понесли геть від ракети. Микола метнувся услід за коханою, але не встиг ступити й кількох кроків, як руки його виявилися теж скрученими, а неслухняне тіло попливло кудись угору — в темні отвори численних відсіків корабля. Він так пручався, що вдарився головою об металеву стінку і знепритомнів. А може, карники зробили це самі, цілком свідомо, щоб швидше позбутися клопоту…

Як тільки ракета лягла на курс і ніщо в ній уже не плавало, не висіло в повітрі, командир корабля, широкогрудий космічний вовк, що кремезною постаттю нагадував трикутник, поставлений на вістря, підійшов до Ечуки, лагідно поплескав його по спині й сказав:

— Плюнь, голубе! Скрізь жити можна. Скажи спасибі, що Безсмертний не відправив тебе до предків.

Ечука добре знав космічного візника. Його спосіб висловлюватись, такий незвичний для фаетонців, уже не дивував Ечуку. Та й самого Рагуші навряд чи можна назвати фаетонцем. Здавалося, він увесь, — від вух до підошов, — зліплений з іншого ґрунту, цілком земного. Мабуть, хоч раз побувавши на цій загадковій планеті, важко потім зчистити з ніг її липку, родючу глину!..

Командир сів у крісло, смачно потягнувся, як після довгого сну, поклав ногу на ногу і почав просторікувати, не турбуючись тим, слухає його хто-небудь чи не слухає.

— Наш бог-утильсировина проіржавів до останнього гвинтика. Тільки йолопи цього не розуміють. Дивна психіка у довгоногих істот. Відкопай черв'яка і скажи, що це творець Всесвіту, — повірять! Клянусь печінкою, повірять!.. Падатимуть перед ним на коліна, цілуватимуть слід, де він колись проповз. Тільки й відпочинеш у космосі!.. Шахо психіки тут не діють. А на Атлантиці жерці ними також користуються. Там теж від них не сховаєшся…

Микола вже отямився. В очах усе ще гойдалося дороге обличчя коханої, її рожева постать, що пливла над головами карників, а в груди щось гупало — важко, одноманітно. Та він мусив починати нове життя. Мусив, чого б це не коштувало…

— Куди ми летимо? — спитав Микола. — До Атлантиди?..

Рагуші зареготав.

— Нарешті!.. Ну що, гуде в голові?.. З ними жартувати не можна, вони цього не люблять… До Атлантиди?.. Е-е, ні, юначе!..