Син Сонця — Фаетон
- Автор: Руденко Николай Данилович
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-966-2151-31-2
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Син Сонця — Фаетон». Краткое содержание книги:
Ці та інші важливі питання людського буття розглядає автор на сторінках науково-фантастичного роману, в основі якого — доля загиблої планети Сонячної системи, що містилася між орбітами Марса та Юпітера.
Мабуть, їх рятувало тільки те, що тут не було дня і не було ночі. Коли виспався один, вкладався спати другий. Дехто з них і жив, і спав просто на площі — на голому, вологому камінні.
— Який жах! — не стрималась Лоча. — Я ніколи не бачила, щоб люди жили в такій тісноті.
На її білому обличчі з'явився рум'янець, — мабуть, від хвилювання.
Микола глянув на неї — і жахнувся. Ні, то був страх не за Лочу, а за людину взагалі, за її природу, красу гордого духу і пружного тіла. Людина буває така прекрасна, що її красою можна пишатися перед іншими світами й галактиками.
Така була його кохана Лоча — чудова квітка промерзлого наскрізь Фаетона. Зараз він нездатний породити таку квітку — він породив її близько мільярда обертів тому, коли перебував значно ближче до Сонця. Породив у грубому, недосконалому вигляді, а потім протягом сотень мільйонів обертів безперервно її шліфував. Так з'явилася Лоча… Щоб Лоча була така, яка вона є, потрібні розкішні палаци, багато світла і тепла, багато краси довкола. Краса навколишнього світу формує красу людини. А грубий, примітивний світ огрублює її до невпізнанна, знищує безперервну шліфовку віків, повертає людину до первісного стану — і тоді вона скоріше скидається на матеріал, з якого зліплена, ніж власне людину…
Микола про це думав тому, що за кілька кроків від нього порівняно молода біловолоса, зодягнена в щось грубе жінка схилившись над канавою, по якій текли смердючі нечистоти, зосереджено бовталася в них руками. Поруч неї щось виловлював у канаві оголений до пояса худий, — самі лише кістки і шкіра, — біловолосий хлопчик.
— Що вони роблять? — болісно, з невимовним стражданням у голосі запитала Лоча.
— По цій канаві збігають нечистоти з наших ферм, — відповів Лашуре. — Інколи туди потрапляє білковина. Або дагу викидають із ясел, або скотарі випадково розтрушують… Білковина збивається в кульки і пливе по канавах. Оті кульки вони й виловлюють.
Чаміно мовчав. Він, мабуть, не вперше бачить ці напівтваринні лови. Він зціпив зуби, а щоки нервово пересмикувались. Юнак мовчки тамував у собі пекучий біль.
А Микола думав про Чаміно. Чи вистачить у нього сили довести до кінця ту велику справу, яку він почав?.. У Миколи не лишилось ніяких вагань — він піде услід за Чаміно! Для нього настав час великого прозріння: спершу — розповідь батька, а тепер те, що побачив на власні очі…
— Тварин годують краще, ніж людей? — жахалася Лоча.
Лашуре озирнувся. Власне, він міг би й не озиратися, — слухали їх не тут, а десь далеко. Але він знав, що їх слухають. Саме цим і пояснювалась його відповідь.
— Дагу — це тварини Єдиного, їх треба дуже добре годувати, інакше м'ясо буде грубе і несмачне. А біловолосі… Навіщо їх годувати? Користі від них ніякої. Розплодилось їх більше, ніж потрібно.
Лоча спершу метнула на Лашуре гнівний погляд, потім усе зрозуміла, і на її очах виступили сльози…
Тим часом біловолосі, забачивши на площі людей «другого поверху», метнулися врозтіч. Мішкуваті сорочки, однакові на чоловіках і жінках, дозволяли бачити оголені, висушені голодом ноги. Люди, мов мавпи, спритно дерлися по драбинах; умови життя відроджували в цих нещасних первісні інстинкти.
— Їм тут непогано, — сказав Лашуре. — Тут принаймні багато світла і можна виловлювати поживу. Є закутки, де таке життя вважається за велике щастя.
Лашуре повів їх на ферму — довге, щедро освітлене приміщення, в якому відгодовувалось близько тисячі дагу. Дагу трохи вищий від людського зросту, на чотирьох куцих ногах, які не мають суглобів, — вони позросталися в суцільні кістки, бо вже тисячі обертів тварина приречена на стояння. Запліднення давним-давно провадиться штучно. Тварини стоять так тісно, що поміж ними ледве можна пролізти. Сотні людей, затиснуті масивними тулубами тварин, роблять щось дивовижне: натягують шкіру, відпускають, місять кулаками подібний до тіста тулуб тварин, потім гладять долонями випещену безволосу шкіру. Робота, мабуть, дуже тяжка, бо обличчя людей лисніють від поту.
— Це і є головна робота скотарів, — пояснив Лашуре. — Від стояння у дагу атрофувалися м'язи. Вони їм так само непотрібні як суглоби на ногах. Порушився кровообіг… Якщо не робити масажів, тварина даватиме багато жиру, а м'яса — мало… Масажі провадяться майже безперервно. Один скотар кінчає — починає другий… Ті люди, яких ви бачили в печерах, — такі ж самі масажисти. Незабаром заступить нова зміна…