Справа прокурора Малахова

— Я просив Басову дати мені чотири, максимум п’ять років, на проведення розрахунків і великої серії допоміжних дослідів, зробити додаткові теоретичні і практичні роботи, а тоді вже йти на велике випробування, маючи стопроцентну певність успіху.

— Так, продовжуйте, будь ласка.

— Прошу. Я мушу ще раз повторити, не можна заперечувати того, що товаришка Басова надзвичайно смілива; я просто не можу згадати такого ж відважного директора. Але це не міняє справи — на мій винахід лягла тінь, працювати над ним буде надзвичайно важко, Басова за все мусить відповісти.

— Скажіть, товаришу Ігнатьєв, — запитав Зуб, ніби навмисне показуючи Малахову свого відвідувача з усіх боків, — успіх і в цьому першому досліді бути міг?

— Звичайно, міг. Правда, стопроцентної певності не було ні в мене, ні в Басової, але успіх міг бути, більше того, мусив бути. Реакція виявилася активнішою, ніж було передбачено. Треба чекати чотири, максимум п’ять років, а вона мене поганяла, підштовхувала в шию: давайте, давайте, працюйте, працюйте, країні потрібний ваш винахід. Нашим вченим і технікам потрібна така пластмаса; ми мусимо виграти час… І от вам результат. Я пережив повну катастрофу своїх сподівань і надій. А що таке чотири роки у порівнянні з вічністю?

— Чотири роки інколи бувають довші за вічність, — зауважив Зуб, — подій за цей час може статися більше, ніж за століття. Водневу бомбу винайшли за рік.

— Це зовсім інша справа. Там ішлося про безпеку нашої країни. А тут можна почекати, напевне можна. Тепер вона сяде в тюрму і, чого доброго, ще когось, а може, і мене за собою туди потягне. А коли й не потягне, то мене все життя мучитиме совість — адже це вона через мій винахід сяде! За таку величезну розтрату їй не менше кількох років дадуть. Це ж пів-мільйона державних коштів!.. А я не хочу іти до тюрми.

— А може, ми й намагатися не будемо вас у тюрму садовити?

— Будете. І в зв’язку з цим я хочу зробити вам офіціальну заяву. Для цього я сюди і прийшов. Хочу цілком чітко розмежуватися з директором хімзаводу товаришкою Басовою. Мій винахід — це одне, а дії директора Басової — це зовсім інше. Відповідати за її зазнайство я не збираюся, заявляю цілком офіціально. Прошу, от моя письмова заява. Більше нічого не треба?

— Ні. Все ясно.

— Так, мені теж майже все ясно, — сказав прокурор Малахов, відходячи від дверей і наближаючись до столу.

Раптова поява його налякала Ігнатьєва. Він зблід, але зразу ж опанував себе, підвівся з крісла, простягнув до Володимира Івановича спітнілу від хвилювання руку.

— Ох, пробачте. Ви товариш Малахов?.. Я дуже радий вас бачити. Я не знав, чи слід чекати на ваш прихід, і тільки тому говорив з вашим заступником. Ви ввійшли так несподівано.