Війна і мир 1-2

— Ми повинни битис до останної каплі кров, — сказав полковник, ударяючи по столу, — і помер-р-рти за свого император, і тоди всей буде хорош. А розводитис як мо-о-ожна (він особливо протягнув голос на слові «можна»), як мо-о-ожна менше, — закінчив він, знову повертаючись до графа. — Так стари гусари миркуемо, та й годи. А ви як миркуете, молодче і молодий гусаре? — додав він, звертаючись до Миколи, який, почувши, що йдеться про війну, покинув свою співрозмовницю і пильно дивився й пильно слухав полковника.

— Цілком з вами згоден, — відповів Микола, весь спалахнувши, вертячи тарілку й переставляючи склянки з таким рішучим і відчайдушним виглядом, неначе в цю хвилину над ним нависла велика небезпека, — я переконаний, що росіяни повинні вмирати або перемагати, — сказав він, сам почуваючи так само, як і інші, після того, як слово вже було сказане, що воно було занадто палке й пишномовне як на цей випадок і тому ніякове.

— C'est bien beau ce que vous venez de dire[170], — промовила, зітхаючи, Жюлі, яка сиділа біля нього. Соня затремтіла вся й почервоніла до вух, за вухами і до шиї та плечей, у той час як Микола говорив. П'єр прислухався до полковникової мови і схвально закивав головою.

— Оце гарно, — сказав він.

— Справжний гусар, молодче, — вигукнув полковник, ударивши знову по столу.

— Про що ви там галасуєте? — раптом пролунав через стіл басовитий голос Марії Дмитрівни. — Чого ти по столу стукаєш? — звернулась вона до гусара, — на кого ти гарячишся? Мабуть, думаєш, що тут французи перед тобою?

— Я правду кажу, — усміхаючись промовив гусар.

— Усе про війну, — через стіл прокричав граф. — У мене ж син іде, Маріє Дмитрівно, син іде.

— А в мене чотири сини в армії, а я в тугу не вдаюся. На все воля божа: і на печі лежачи помреш, і в бою бог помилує, — прозвучав без усякого зусилля з того кінця столу густий голос Марії Дмитрівни.

— Це правда.

І розмова знову зосередилася — жіноча на своєму кінці столу, чоловіча на своєму.

— А от не спитаєш, — казав маленький брат до Наташі, — а от не спитаєш!

— Спитаю, — відповіла Наташа.

Обличчя її раптом зашарілось, виявляючи відчайдушну і веселу рішучість. Вона підвелася, запрошуючи поглядом П'єра, що сидів навпроти неї, прислухатися, і звернулась до матері:

— Мамо! — прозвучав по всьому столу її по-дитячому грудний голос.

— Чого тобі? — спитала графиня злякано, але, по обличчю дочки побачивши, що це були пустощі, суворо замахала до неї рукою, погрозливо й заперечно хитаючи головою.