Століття

«Постанова» — це так звана «дидактична» п’єса Брехта, яку він написав 1930 року. Чого вона вчить, на що проливає світло? Вона проливає світло на партію, комуністичну партію, яку розглядають як політичну суб’єктивність, наділену революційними завданнями й, зокрема, організовану парадигмою сполучення «я» і «ми». Хоч би якою політично виваженою була ця п’єса, добре видно, що Брехт говорить про партію з погляду художника. Його цікавлять не кон’юнктура чи тактика. Брехт хоче передати на сцені сутність партії, її родову функцію в постленіністський період.

Назва п’єси дуже влучна. Вона вказує на те, що центральна тема — це партія, яку розуміють як машину для ухвали постанов. Що це означає? Які мотиви й які процедури постанов, ухвалених від імені партії? Що партія може вимагати від своїх членів, у ім’я своєї трансцендентної здатності вирішувати? Брехт — і це його художній вибір, вибір досвіду меж — дає театральне вираження страшній постанові. П’єса розповідає про російських агітаторів-комуністів, яких послали до Китаю. Отже, сцена (абстрактна фігура комуністичного Інтернаціоналу) — це вся земля, так само як для Песоа пірати виражають всесвітнє насильство. Агітатори потрапляють у ситуацію, в якій життя людей просто нестерпне й становище тільки погіршується. Але політична логіка вимагає не діяти на гарячу голову. Молодий товариш вважає, що всупереч цій логіці треба діяти негайно — в ім’я страждань людей, які він не може терпіти, хоч би що говорять політичні лідери. Інші активісти безрезультатно намагаються закликати його до політичної розсудливості й просять не піддаватися миттєвим почуттям. Оскільки він опирається, а отже, наражає на небезпеку всю групу, що діє як суб’єкт-ми або як партія, товариші вирішують його стратити, а тіло кинути у вапнякову шахту.