Століття

Ця холодна непорушність ясної очевидності — це насправді вічність, сутнісний час філософії посеред зоряного неба.

Попри запропонований образ темних сутінків, ця філософія освітлена яскравим світлом Ідеї.

Так, філософія хоч і вічна, але приходить другою, коли нефілософська новизна вже трапилася. Нефілософські події дня приносять філософії докази іманентності й сингулярності істин. На переконання Бадью, філософія починаючи від Платона залежить від певних нефілософських «умов», що перебувають поза філософією: наука, політика, мистецтво, любов. У платонівській лінії думки, якої тримається й творчо переосмислює Бадью, справжню філософію цікавлять, кінець-кінцем, не опінії, а істина, точніше, чотири «істиннісні процедури» — наукові, політичні, мистецькі, любовні. Й суб’єкт — це втілення цих істин у теорії та практиці: адже суб’єкт — це місце поєднання знання і життя, формалізму та вітальності, структур та існування. Тому в якомусь розумінні століття, яке розкриває Бадью, — це своєрідна неповторна суб’єктивність такого поєднання. І також суб’єкт — це припис зберігати вірність певним подіям століття. Завдання філософа — і в цьому полягає метод цієї книги — дати суб’єктивностям століття виявити, висловити, експонувати себе.

Момент кінця і завершення, настання ночі, можливо, змушує замислитися про сакраментальне: «Що живе, а що померло?..» Таким питанням філософ Бенедетто Кроче у 1906 році — немов сова Мінерви на схилку ХІХ століття — формулював вагомість Геґеля для сучасності. Теодор Адорно у праці «Три штудії про Геґеля» (1963) радикально незгоден і перевертає таку позицію. «Таке запитання передбачає прийняття автором самовпевненої позиції судді минулого; але коли йдеться про справді великого філософа, справжнє питання, яке слід поставити, не стосується того, що він усе ще міг би нам сказати, що міг би для нас означати, а радше протилежне: хто є ми, чим наша сучасна ситуація могла би бути в його очах, якою наша епоха постала би в його думках»[2].

Чудово, однак сам Бадью приписує цей фундаментальний гріх у піддані минулого суду історії самому Геґелеві: «По суті, над нами все ще тяжіє відома формула Геґеля: „Історія світу — це також і трибунал світу“»[3]. І хто взяв усі гріхи за двадцяте століття на себе? Філософи! Цими роздумами розпочинається «Маніфест філософії» Бадью: «Перед лицем порушеної проти нас епохою справи, за читанням матеріалів суддівського процесу, найважливіші серед яких Колима й Освенцим, наші філософи, зваливши собі на плечі тягар цього століття (а в кінцевому підсумку — і низку століть від часів самого Платона), вирішили визнати себе винними. Ані безліч разів допитувані науковці, ані військові, ні навіть політики не вважали, що бійні нашого часу всерйоз і надовго вплинули на їхні гільдії. Соціологи, історики, психологи — всі процвітають у невинності. Одні тільки філософи чітко засвоїли, що думка, їхня думка, зіштовхнулася з історичними й політичними злочинами нашого століття — і всіх століть, що його породили, — відразу і як з перешкодою для будь-якого продовження, і як з трибуналом, під який підпадає за інтелектуальні — колективні та історичні — службові злочини»[4]. Така нещаслива свідомість призводить до паралізації філософії: вона або делокалізується (втрачає своє власне місце й намагається прибитися до інших спеціальностей і практик — наукових, релігійних, художніх тощо, — або музеїфікує себе (перетворюється на нескінченне переповідання власної історії, так зване академічне повторення — може це робити залюблено або, навпаки, з ресентиментом, скажімо, до метафізики). Насправді, щоб вилікуватися від такої внутрішньофілософської хвороби, філософії треба, вважає Бадью, відмовитися від історицизму. Філософські ідеї мають визначатися без верховного обґрунтування в Історії. Філософія має набратися сміливості виставляти свої поняття без попереднього трибуналу історичного моменту. В «Маніфесті філософії» Бадью пропонує забути історію філософії. Звісно, таке імперативне «забуття» є лишень методом, а геть не навмисним невіглаством. «„Забути історію“ насамперед означає прийняти мислиннєві рішення, не звертаючись до їхнього гаданого історичністно приписаного смислу. Мова йде про те, щоб порвати з історицизмом, щоб вступити, як колись зробили Декарт або Спіноза, в самостійне узаконення дискурсу. Філософія має прийняти аксіоми думки й видобути з них наслідки. Лишень тоді — й виходячи зі своєї внутрішньої обумовленості — вона прикличе свою історію»[5].

Річ у тім, що філософія має власний час. З одного боку, є подієвий час «родових істин» (наукових, політичних, мистецьких, любовних), які неминуче випадкові, рідкісні, сингулярні, послідовницькі, але й заразом, оскільки ці істини — універсальні, вічні, родові, є буттєво-часове «завжди» [toujour du temps][6], яке не можна змішувати з часом Історії (часом ідеології та опінії). В кінцевому підсумку філософія має видобути таку своєрідну «логіко-математичну» вічність часу[7].

Візьмемо, до прикладу, емансипативні політики (в множині; вони єдині, на думку філософа, достойні мислення). Вони рідкісні, переривчасті, існують «через послідовності, під подієвим випадком, що скеровує їхній припис. Вони ніколи не є втіленням або історичним тілом позачасової філософської категорії. Вони не є зішестям Ідеї, як і доленосною фігурою буття. Вони — сингулярне креслення, в якому пробивається назовні істина колективної ситуації»[8]. Може бути Історія держави, але емансипативні політики (протилежні державі) мають лишень історичні модуси сингулярних послідовностей (від однієї «точки» — рішення — до іншої «точки» і так далі). Але разом з тим в історії людства завжди існували так звані комуністичні інваріанти — як от повстання гладіаторів Спартака або селянські бунти Томаса Мюнцера: «Комуністичні інваріанти не мають характеру певного класу: вони синтезують універсальне прагнення пригнічених на повалення будь-якого принципу експлуатації та поневолення»[9], прагнення, чільною вимогою якого є радикальна рівність. Рівність, справедливість (політичне ім’я для «істини») — це позачасові, безумовні аксіоми: їх не дістають в результаті певної діяльності, а постулюють від самого початку як універсальні принципи[10].