Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…
- Автор: Дурунда Наталія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Короткие романтические романы
Электронная книга - «Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…». Краткое содержание книги:
Трохи згодом Майя знайомиться з рідним братом коханого. Як виявиться, це той самий симпатичний турист із Домінікани, який подарував жінці райський відпочинок…
Що чекає на головну героїню, коли розкриється правда: щасливе майбутнє чи знову нестерпна самотність?
Жінка витерла обличчя хустинкою. Ствердно помахала головою.
— Від себе можу пообіцяти, що перевірю інформацію про ваших синів і подумаю, чим можна допомогти, — закінчив Громов.
Не знати, чому, але після спілкування з Громовим жінка відчула якусь впевненість у завтрашньому дні, повірила, що скоро обніме своїх кровиночок, все буде добре…
— Доповідай, — наказав Таран Макару, коли ввечері в черговий раз викликав його на килим. — Які пропозиції щодо визволення Ярового?
— Пророблено багато варіантів, — не дуже впевнено почав Громов. — Ви про них знаєте. Але…
— Але жоден з них не підходить, — сердито закінчив Орест Сергійович. — Думай краще і швидше. Підключай людей. Завтра — крайній термін. Якщо не запропонуєш щось реальне…
Макар мовчав.
— Довірю цю задачу комусь іншому, — серйозно докінчив генерал. — А тебе відстороню…
Тої ночі світло в кабінеті Громова не згасло до самого ранку.
Обвитий туманом від сигаретного диму з черговою чашечкою кави в руках, Макар працював.
Мимоволі згадав жінку, яка сьогодні приходила. Її сини, виявляється, також у полоні в «Мухи». Можна було б спробувати визволити їх разом з Яровим… Думав і над цим…
«Мама, — раптом згадав. — Як же давно я їй не телефонував. А вона щодня дзвонить. Який же я син…»
Полистав список абонентів у телефоні.
Мама, далі… Майя…
Стис у руках слухавку.
Так хочеться набрати. Почути її голос… Серце болить фізично… Чув, що так плаче душа…
Але зв'язок Майї з Єгором стояв перед очима. Коли хоч на хвильку уявляв, як його брат торкається жінки, яку Макар кохає всім серцем — божеволів. І не заспокоювало те, що це було до нього, що не було почуттів. Адже у готель вона поїхала вже будучи одруженою. Та й Єгор намагався звабити не одиноку жінку, а братову дружину… Свідомо… Чи зможе він це пробачити? Чи зможе жити з цим далі?
«Жити з цим далі…» — раптом застукало в голові.
Навіть якщо й розлучиться — що від цього зміниться? Як складуться їхні стосунки з братом? Досі вони нічого не казали матері. Але ж вона не сліпа. Рано чи пізно — запитає і про невістку, і про незрозумілу поведінку синів. Як це переживе?
Рішення проблеми прийшло саме по собі…
— Що-о?! Навіть не думай! Я в житті на таке не погоджуся! — кричав, мов несамовитий генерал, коли почув, що замислив Громов. — Що я тобі говорив недавно?! Га?! Щоб твої особисті проблеми не мали нічого спільного з роботою! Говорив?!
— Це єдиний вихід, — спокійно відповів Макар. — На інше Мухарський не погодиться. Та й моє особисте життя тут ні до чого.
— Ага! Ні до чого! Так я тобі й повірив! — іронічно скривився керівник. — Дружину кохаєш, а пробачити не можеш. Думаєш, щезнеш з її життя — і всім легше стане. Тоді задай собі питання, може й не любиш зовсім? — раптом полагіднішав. — І не витріщай на мене очі. Я все знаю про своїх підлеглих. Робота така… — закурив свою люльку сивочолий Орест Сергійович. — Ви мені, як діти. Як сім’я…
– Єдине, що може зацікавити «Муху» — це я, — монотонно і впевнено ще раз озвучив начальникові Макар. — На мене він обміняє будь-кого. Я йому в таких печінках сиджу, що за мою голову він цілий список полонених без усіляких там перемовин віддасть. Лише одна вимога з мого боку: звільненню підлягатиме не тільки Яровий, а ще двоє хлопців Давид і Арсен Беляєви.
— Я сказав — ні!!! — знову зірвався Таран. — Навіть слухати не буду!
Та як не крутив генерал, а кращого вирішення проблеми не було.
Нарешті наважився й поговорив зі своїм безпосереднім керівником.
— А твій Громов молодець, — примружив очі начальник. — Самовіддано працює. Давай йому зелене світло. Нехай домовляється з Мухарським. Витягує цього щура на сіру зону. А далі… Думаю, що ми вирішимо цю проблему без жертв з нашого боку. Є деяка інформація…
— Ну, синку, бережи себе, — мов рідного обійняв і притис до грудей Громова генерал Таран, коли той у повній амуніції зайшов попрощатися. — Ти ж повинен їхати в другій машині колони?
— У другій, — підтвердив Громов.
— Сядеш в іншу, — наказав Таран. — Ми її спеціально підготували.
— Як скажете, — без зайвих питань погодився Макар і вийшов з кабінету.
— З Богом, — перехрестив його услід генерал.
— Полковника Страхова до мене! Негайно! — наказав підлеглому у приймальні.