Улісс

— Все свідчило про те, що до цього вони й прийдуть, — мовив пан Блум.

— Хто? — поцікавився його співрозмовник, у якого, до речі, досі боліла рука.

Одного чудового ранку, заявив візник, ми розгорнемо газету й прочитаємо: Парнелл повернувся! Він ладен був битися об заклад на що завгодно. Ось тутечки, в «Притулку», сидів нещодавно ввечері солдат із Дублінських стрільців, так він казав, що бачив його у Південній Африці. Гординя — ось що його погубило. Він мав би або накласти на себе руки, або тихо пересидіти якийсь час після того засідання у кімнаті п’ятнадцять{871}, аж поки став би знову колишньою людиною і ніхто не смів би показувати на нього пальцем. І тоді б вони всі до одного повзали перед ним навкарачки, аби він повернувся, коли б знову прийшов до тями. А померти він не помер. Просто десь переховується. Та труна, яку вони привезли, вона була наповнена кругляками. Він змінив своє ім’я, зветься тепер Де Вет і в бурів ходить у генералах. Тільки даремно він пішов супроти священиків. І так далі й таке інше.

І все одно Блум (таке його правильне прізвище) був трохи подивований їхніми спогадами, оскільки в дев’ятьох випадках із десяти його ладні були спалити живцем, прикотивши для цього не одну діжку з дьогтем, а цілі тисячі, а потім цілковите забуття, адже проминуло, як не крути, понад двадцять років. Авжеж, у всіх цих оповідях запевне не було й тіні правди, але, навіть коли припустити, то, враховуючи всі обставини, вважав він таке повернення абсолютно небажаним. Либонь, щось не влаштовувало їх у його смерті. Чи то він занадто прозаїчно спочив від гострого запалення легенів саме тоді, коли всілякі політичні комбінації наближалися в нього до завершення чи то поширилось як він помер через те що не спромігся поміняти одежу та взуття коли промок через це застудився але лікаря не викликав а просто вилежувався у себе в кімнаті поки зрештою і помер оплакуваний усіма швидше ніж за два тижні або ще цілком можливо шкодували що не склалося допомогти йому чимшвидше піти з життя. Звісно, він навіть до того нікому не повідомляв про свої маршрути тож ніколи не було відомо де він перебуває достоту як у пісеньці «Алісо, де ти сховалась?» іще навіть до того періоду коли він почав удаватися до різних прізвищ Фокс чи Стюарт тому по суті гіпотеза друга-кучера містилася все-таки в межах можливого. І, зрозуміло, вся та атмосфера травмувала його свідомість природженого вождя яким він безперечно був, та ще з такою вражаючою зовнішністю, шести футів чи принаймні п’яти плюс десять чи одинадцять дюймів, це без взуття, а всі ці панове Як-там-їх, дарма що не годні і в слід йому ступити, лишилися всім керувати хоча ділових якостей у них скупенько було та й ті коли порівнювати з ним вельми куці. Тут виразно напрошувалася мораль — порівняння з колосом на глиняних ногах. А ще ж сімдесят двоє його соратників повстали проти нього, не забуваючи при цьому ще й поливати брудом одне одного. Точно те саме і з убивцями. Ти повинен повернутися на те місце. От ніби щось тебе непереборно тягне туди. Показати дублерові головного героя як слід. Той бачив його якось-то завдяки щасливій випадковості, коли розбивали набір «Інсапресибла» чи «Юнайтед Айрленд», і дуже цінував цей дарунок долі йому, а ще, це достеменний факт, подав йому циліндра, коли з нього збили, а він мовив: «Дякую», звісно, був схвильований, але зберігав незворушний вираз, попри цю дрібничкову прикрість із розряду всяке буває, то вже було у нього вроджене. І все ж таки стосовно повернення вам дуже й дуже поталанить якщо на вас першої ж миті не нацькують зграї собак. Щоразу буває непевність: хтось за а хтось проти. Але головне, коли ти з’являєшся, а хтось уже посів твоє місце, і треба знову доводити свої права, як тому претендентові у справі Тічборна. Роджер Чарльз Тічборн, а корабель, коли пам’ять не зраджує, називався «Белла», на котрому він, спадкоємець себто, потонув, як з’ясував суд, і до речі в нього було татуювання тушшю, лорд Белью, чи не так? Адже він міг легко вивідати всі подробиці у якого-небудь приятеля на облавку, а потім, змінивши зовнішність за описом, недбало відрекомендуватися: «Даруйте, панове, я містер Такий-і-такий» чи якось так. Куди розважливіше було б, як сказав пан Блум вельми стриманому чоловікові поруч себе, справді схожому на ту обговорювану славетну особистість, спочатку промацати ґрунт під ногами.