Велика рiдня

I блаженна полегкiсть теплом заливає все тiло. Мiж деревами майнула голубенька, в бiлу горошину хусточка. Дiвчина в синьому платтi вийшла з просiки, оглянулась, зупинилась бiля кореневища ясена. Саме сходило сонце i освiтило невисоку гнучку постать. Двi чорних важких коси вiдтягали назад дiвочу голову. Пильно дивилася вдалину, готова стрепенутись, як птиця перед зльотом. Смаглявi щоки дiвчини просвiчувались блiдiстю втоми; неспокiйно пiдiймались пiд блузкою груди. Чоботи, одежа припали пилом, мiсцями подертi.

«Еге, певно й ти, сердешна, немало пережила за цi днi», – i легко вийшов iз чагарника.

Здригнулась дiвчина, вiдступила крок назад, але, зустрiчаючи добру усмiшку, зупинилася, гнучка i насторожена, мов дерево перед вiтром…

– Не бiйся, дiвчино. Я тобi злого не зроблю. Добрий ранок, – пiдiйшов до ясена.

– Доброго здоров'я, – подивилася прямо сумовитими карими очима i зразу ж пригасила їх довгими вiями.

– Куди прямуєш лiсами?

– Додому.

– Скiльки ж до твоєї домiвки?

– Та чимало.

– Далеко вiдбилася?

– Далеко, – i зiтхнула.

– Як тебе звати?

– Соломiєю.

– А не страшно самiй мандрувати?

Помовчала, та довiрливий погляд, повне приязнi округле обличчя розвiяло настороженiсть, недовiру.

– Страшно. Та ще тепер, коли по всiх дорогах… – i не доказала. – А ви ж куди путь тримаєте?

– Ще й сам не знаю. З дороги збився, тiкаючи з кошари.

– Сидiли?

– Сидiв, бодай повiк не сидiти.

– I я сидiла, – уже веселiше посмiхнулася.

– Випустили?

– Нi, сама… вийшла.

– Це добре. А як же?

– Iнститут я свiй доганяла та й попалася фашистам у руки, – зразу ж похмурнiла. – Завели нас у кошару, поганеньку таку, лише трьома колючими дротинами огороджена – не встигли свою «технiку» показати. А вартували добре. Спробували були вночi вискочити – вбили двох дiвчат. I не забирали кiлька днiв, щоб iншi боялись… Сидимо, голодом морять. Чутки рiзнi йдуть: однi – що будуть випускати, хто не комсомолець, не член партiї; другi – що потроху розстрiлюватимуть; третi – що повезуть на каторгу. Придивляюсь до табiрного життя, помiчаю, що вдень охорона не так пильнує. В недiлю по дорозi, недалеко вiд табору, iдуть люди на ярмарок. Вибрала я хвилинку, коли людей бiльше було, а вартовий загавився, проскочила крiзь тi дротини i прямо до людей; тi обступили мене, заховали вiд лихого ока. От i помандрувала я до свого краю. Знову ледве в руки нiмця не попала. Облава ж тепер за облавою… От i прямую лiсами сама.

– Молодчина! – зразу милiшим стає сумовите обличчя з темновишневими потрiсканими губами.

«А може це моя доля?» – мимохiть майнула думка. Одiгнав її i знову подивився на дiвчину. М'яка, некриклива краса її, оповита задумою, неначе сама говорила про чистий i глибинний внутрiшнiй свiт, до якого не дотягнулись i не могли дотягнутися нечестивi обманнi почуття i думки.

«А може справдi ти моя доля?» – знову подумав iз гiркiстю i жалем.

Проживши повних двадцять два роки, вiн iще не знав справжнього кохання. Вiрилось, що десь у свiтi є його єдина дiвчина, для якої i вiн буде єдиним; вiрилось у ту любов, коли одне про одного не може навiть у думцi помислити поганого.