Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Коня де дiстав?
– Вiйна принесла.
– Добрий?
– Справний.
– Старий?
– Восьми нема.
– Звiдки знаєш?
– По зубах – кореної зiрки нема. Та й верхня губа без зморщок.
– Та ти не тiльки вiршi читати вмiєш. Ну, добре, приїжджай сюди через три днi – навчимо тебе дьоготь курити.
– Приїду.
– Про батька нiчого не чути? – допитливо глянув Степан.
– Нiчого, – зiтхнув. – Думаю, думаю… Дома тiльки сльози Хоть би здоровим батько поїхали.
– Не журися, все добре буде, – сказав таким голосом, Що аж здригнувся Андрiй i припав до Степана.
– Може знаєш, чув що, Степане?
– Нi, не знаю. Так чувати доводилось. Тiльки щоб нiкому, навiть матерi, нi слова.
– У мене як в могилi лежатиме, – твердо вiдповiв, блiднучи вiд хвилювання.
– к чутки, що твiй батько партизанить. Фашиста б'є.
– Вiд кого чув?
– Сорока на хвостi принесла. Чутка вiрна, бiльше не допитуйся. Зрозумiло? Та держи язик за зубами.
– Вiрне твоє слово, що батько у партизанах?
– Вiрне.
Скаменiв Андрiй помiж двома дубами, не ворухнеться, тiльки серце пташиною: тук-тук, тук-тук, наче на волю проситься, та в очах зарiзало i самi повiки затремтiли дрiбно та часто.
Неначе наяву побачив хлопець свого батька, такого мовчазного i такого доброго до нього; згадав, як вiн у грозу переносив його через рiчку i як славно було лежати на батькових руках, коли небо кололось на шматки i слiпучим синюватим сяйвом рiзало, било у вiчi i гасло. тi дужi руки нiби знову торкнулись його, виносячи з великої грози.
– Скупаємось, Андрiю?
– Скупаємось, – нiби прокинувсь од сну.
– Не боїшся холодної води? Iлля вже минув… З непривички можеш попектися.
– Нi. Я привишний.
Побiгли до лiсового озера. Вода бiля берега була зелена-зелена – зiлля тiнi поклало, – а посерединi – блакитна, з хмарами в глибинi.
– Розступись, ворожа сило! – пiднiмаючи стовп, вскочив Степан першим.
Поплавком зникаючи пiд водою, Андрiй бачить перед собою кипучий розбурханий свiт i раптом розумiє свою помилку: партизанiв треба шукати не на ковалевiй, не в берестi, а в Городищi.
«Далеко тiльки, мати не пускатиме. Вдосвiта виїду, а на левадi зверну на Городище».
I вiдразу ж починає кулаками розбризкувати райдужну воду.
«Мiй тато живий. То вiн i до нас прибуде». – I хлопець мiцно заплющив очi, щоб яснiше побачити дорогий образ, а серце трепетно, вистукує своїм молоточком велику та тривожну радiсть.
Вiн прокидається свiтанком, сповнений неясною радiстю. Що ж у нього хороше на душi? Чи то добрий сон приснився, чи щось трапилось несподiвано приємне? Раптом солодкий перестук прокочується по всьому тiлi, i хлопець, посмiхаючись, пiдводиться на лiктi, бачачи i сизi вiкна, i заклопотану матiр, що стоїть коло столу, i свою бабуню, що порається бiля печi.
«Бiднi вони. Вони нiчого не знають», – жалкує в душi. Але то жалiсть на мить, бо її пiдмиває чуття схвильованого трепету. Його тато живий. В партизанах. Воює. Бачить перед собою чорне рухливе обличчя Степана, лiс, обкопаний сосновий пень, а здається, що от-от вийде батько з-за дерев, вiзьме його на руки, як тодi, в негоду. I хлопець, посмiхаючись, примружується, мiцнiше заплющує очi, щоб побачити свого рiдного…
Перехитуються лiси, гордовито, поважно, iдуть над ними вiтри; веслами по зелених верховiттях гребуть, а внизу шуми закипають. Вiн у лiсi з батьком. Лунко б'є сокира пiд дзвiнкий корiнь грабини, i ахкає луна аж у других гонах. Потiм стихає, i тiльки тиха пiсня iде понад землею. Iз-за дерев вiн бачить: сидить його тато на пнi, обперся рукою в держално сокири, тихо наспiвує.
Вiн пiдходить ближче, стає за плечима тата i пiдспiвує. «Це ти, сину!» – батько огортає рукою його плечi i ще тихше, неначе обоє глибоко задумались, пускають пiсню так, щоб не торкнулась вона лiсового шуму, а тiльки зеленої землi… Яке то було щастя!
– Вставай, Андрiю, – зажурена мати нахиляється над ним, i вiн їй усмiхається широкою усмiшкою.
«Може б хоч натякнути їй? Де там, – задумується. – Нiчого не можна сказати. Слово дав. Бо як почнуть допитуваться… Хiба що Степана запитати – може матерi можна похвалитись. I щоб нiкому бiльше».
– Мамо, ви не журiться. Наш тато живий. – Бере торбинку з хлiбом, огiрками.
– Живий? Ти може чув що? – кидається до нього Югина, i обличчя її за одну хвилину мiниться: то освiтлюється надiєю, то покривається тiнями.