Темна вежа. Темна вежа VII

Роланд підвівся й підійшов до неї. На якусь мить їй здалося, що він хоче затримати її силоміць, і вона злякалася. Та стрілець лише на мить торкнувся долонею її руки й швидко прийняв долоню.

— Дозволь спитати тебе ще раз, Сюзанно. Ти впевнена?

Вона зазирнула собі в душу й зрозуміла, що впевнена. Розуміла вона також і ризик, на який іде, але так — вона була впевнена. А чому? Бо шлях Роланда був шляхом револьвера. Він ніс смерть усім, хто їхав верхи чи йшов пішки поряд з ним. Він уже не раз це доводив, з найперших днів свого походу… ні, ще раніше, звідтоді, як підслухав, що кухар Гекс замірявся на зраду, і цим самим підписав йому вирок — смерть у зашморгу. Все це стрілець робив в ім’я добра (в ім’я Білості, як сам казав), Сюзанна в цьому не сумнівалася, та легше від цього не ставало: Едді лежав у могилі в одному світі, Джейк — в іншому. Та сама доля чекала на Юка і нещасного Патріка: сумніватись у цьому не доводилось.

Як і в тому, що їхні смерті не забаряться.

— Я впевнена.

— Гаразд. Поцілуєш мене?

Вона взяла його за плечі, наблизила до себе і притулилася губами до його губ. А коли вдихнула, то ввібрала в себе подих тисячі років і десяти тисяч миль. І так, відчула смак смерті.

«Але не для тебе, стрільцю, — подумала вона. — Для інших, але ніколи не для тебе. Я втечу від твоїх чарів, і хай мені добре ведеться».

І першою відсторонилася.

— Можеш відчинити мені двері? — попрохала вона.

Роланд підійшов до дверей, узявся за ручку, і вона легко повернулася в його руці.

Війнуло холодним повітрям, вітерець розвіяв Патрікове довге волосся і приніс з собою кілька сніжинок. Крізь двері Сюзанна бачила зелену траву, вкриту легкою памороззю, стежину і залізну огорожу. Голоси співали «Що то за дитя», точнісінько як у її снах.

Там міг бути Сентрал-парк. Так, міг бути Сентрал-парк якогось іншого світу, не того, звідки вона була родом, та досить близького в часі, щоб вона й відрізнити не могла.

А може, як сказав стрілець, то була омана.

І на неї чекала темрява тодешу.

— Цілком імовірно, що то омана, — промовив Роланд, очевидно, прочитавши її думки.

— Життя — це омана, а кохання — чари, — відповіла вона. — Може, ще стрінемося, на галявині, де закінчується земний шлях.

— Якщо ти так кажеш, най так і буде. — Роланд виставив уперед праву ногу, вгородивши стесаний каблук у землю, і вклонився їй. Юк заплакав, але зі свого місця біля стрільцевої лівої ноги не зрушив. — Прощавай, моя люба.

— Прощавай, Роланде. — Вона повернулася обличчям до дверей, глибоко вдихнула і натиснула на газ маленького скутера. Він легко покотив уперед.