Щит і меч
- Автор: Кожевников Вадим
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: В. Білова
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щит і меч». Краткое содержание книги:
Перші твори Вадима Кожевникова почали друкуватися в 1928 році.
В 1939 році вийшла збірка його оповідань «Нічна розмова», а згодом повісті «Степовий похід» (1940) та «Грізна зброя» (1941).
На початку Великої Вітчизняної війни Вадим Кожевников працював у фронтовій газеті, а з 1949 року він військовий кореспондент «Правды». Герої його післявоєнних збірок «Міра твердості» та «Дорогами війни» — це ті, хто виборював перемогу у грізну годину війни, хто грудьми став на захист рідної Вітчизни.
Роман Вадима Кожевникова «Щит і меч» присвячений подвигу радянських розвідників в тилу ворога.
Гуго знизав плечима:
— Сталін, визначаючи позицію Радянського уряду, твердить, що завданням Радянського Союзу у війні є не знищення Німеччини, але знищення злочинного гітлерівського режиму та його натхненників.
Вайс розвів руками.
— Після окремих невдач на фронті фюрер зняв з постів багатьох наших уславлених полководців, — сказав Гуго. — І цим начебто поклав на генералітет відповідальність за провал кампаній.
— А тепер ці полководці у відставці намагаються покласти на фюрера провину за всякі воєнні невдачі.
Гуго невдоволено глянув на Вайса.
— Якщо ми зазнаємо поразки, то запобігти революційному заколотові зможе тільки уряд військової диктатури, складений з тих самих полководців, — відказав Гуго і за мить додав: — За відомостями СД, які, безумовно, применшують явну небезпеку, виходить, що тепер у Німеччині тільки п'ятдесят-шістдесят процентів населення неухильно кориться урядові. Тридцять процентів невдоволені існуючим режимом, але небезпеки вони не становлять. Решта — ненадійні. Цих піддають тяжким репресіям або пачками посилають на фронт. Таке співвідношення політико-морального стану населення не стабільне: воно дедалі гіршає. Можливо, армії союзників і взяли б на себе поліційні функції приборкання невдоволених. Але для цього армії союзників повинні прийти в Німеччину, і прийти не ослабленими нашим Опором, інакше вони не зможуть виконати свої важливі функції.
Вайс спитав:
— Але ж для того, щоб вони могли зберегти свої сили, нам доведеться зняти армії з Західного фронту.
Гуго відповів злісно:
— Паулюс по-зрадницьки капітулював у Сталінграді, зганьбив мундир німецького офіцера. Однак якби таке зробив німецький генерал на Західному фронті, то була б акція, вчинена в ім'я врятування Німеччини від катастрофи революційного повстання.
— Отже, відкрити фронт на Заході — це не зрада, а послуга рейхові?
— Авжеж, якщо ми не хочемо втратити імперію. Якщо ми хочемо врятувати Німеччину від небезпеки комунізму.
У цей час до кімнати ввійшов офіцер; зовнішність його вразила Йоганна своєю строгою зосередженістю. Навіть чорна пов'язка, що прикривала його ліве око, не псувала приємне обличчя. Сухорлявий, виструнчений. Замість правої руки — протез у лайковій рукавичці, на лівій не вистачало двох пальців.
— Знайомтесь, — сказав Гуго, — полковник генерального штабу граф Клаус-Шенк фон Штауфенберг. — Пояснив: — Граф був поранений на Туніському фронті, тільки-но з госпіталю. — Додав не без відтінку заздрості: — Дістав у Берліні пост начальника штабу резервної армії. — Звернувся до Штауфенберга: — Обер-лейтенант Йоганн Вайс, як я вже казав вам, працював в абвері, спеціаліст по Росії. — Сказав Вайсові: — У мене з полковником різні погляди на російське питання, як, правда, і на деякі інші питання, але це не відбивається на нашій дружбі.
Штауфенберг сказав, сідаючи в крісло навпроти Вайса:
— Як ви тепер знаєте, я воював в Африці. Але мене дуже цікавить наш головний противник — росіяни.
Вайс попередив:
— Я не був на Східному фронті.
— Але за родом своєї служби ви зустрічалися з російськими військовополоненими, вивчали їх, знаєте про підпільні організації, які вони створюють у таборах, — все це мене цікавить. Розкажіть усе, що можна, — попросив полковник.
Спочатку Вайс говорив дуже стримано. Але потім, коли Гуго вийшов, Штауфенбергові запитання стали відвертіші. В них почувалася не тільки цікавість. Йоганн помітив у цих запитаннях навіть деякий відтінок схвалення героїчної боротьби російських військовополонених у таборах.
Про це все Йоганн розповідав так, наче хотів тільки пояснити, яка важка і складна робота абверу з контингентом радянських військовополонених. І говорячи про стійкість, непохитну політичну переконаність військовополонених він немовби водночас виправдував недостатні успіхи абверу в роботі з агентурою.
Особливе враження справило на Штауфенберга повідомлення Вайса про те, що радянські розвідники врятували чотирьох німецьких військовослужбовців, засуджених до страти. Не менш схвилювала його і розповідь про втечу групи в'язнів, які працювали на німецькому заводі. Коли їх піймали, вони навіть під страшними тортурами не виказали німецьких робітників, що допомагали їм втекти. А втікачі ж могли замість них назвати імена будь-яких інших німецьких робітників заводу, і тих стратили б разом з ними. Це врятувало б росіян від тортур і дало б їм змогу помститися німцям, своїм катам.
Штауфенберг слухав Вайса з глибокою зосередженістю. Його стомлене обличчя з болісними зморшками в кутках рота виявляло щиру схвильованість і водночас стало якесь лагідніше. Він спитав: