Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
Під ваготою таких думок я закочуюся до Кавника, заздалегідь надягнувши окуляри.
Пара Щурів, трійко Псів, а в найдальшому кутку — Русалка з Рудою. У них на столі три філіжанки, значить, на когось чекають, але цього когось нема, так що цілком можна уявити, що чекали вони на мене. Я кермую до них, кажу: «Ой, дякую-дякую!» — і забираю філіжанку.
Кава з молоком. Отже, очікувався Лорд, а не Сфінкс. Зсунувши окуляри на лоба, п’ю. Ніколи не вдається виконати цього без чмакання, навіть у присутності дівчат.
— Табакі, ти побився з кимось? — запитує Руда, уважно до мене придивляючись.
— Звірячо побився. Навіть пригадати страшно. Скажу тільки, що в того когось з’явилася друга усмішка, і це все, що я можу вам розповісти, не вдаючись до огидних подробиць.
Вони перезираються. Руда в сорочці з огірками, яку я відкопав для неї позаминулого міняльного вівторка, Русалка в сірій жилетці, в прорізах якої — все ще знаки питання. Двадцять «чому», які моторошно відповідають обстановці та загальному настрою.
— Бідака, — каже Русалка, маючи на увазі постраждалого.
Тепло так каже.
— Справді, — розчулююсь я. — Бідний він, бідний, нещасний, запилюжений...
— Це, напевно, про фікус із Перехрестя, — припускає Руда.
— Або про твого ведмедя! — ахає Русалка.
Руда обмацує наплічник, який висить у неї за спиною на спинці стільця.
— Ведмідь зі мною. І зовсім він не запилюжений, як на те пішло. Просто старенький.
Дивлюся на вікна. Здається мені чи справді — сонце зникло? У Кавнику вікна завжди зашторені, до того ж уже вечір, але однаково здається, що погода міняється.
— Давай-давай, — шепочу я під ніс. — Понаганяй хмаринок, пролийся дощем, понапувай дерева, викупай ворон...
— Чаклує, — шанобливо зауважує Русалка. — Я теж хочу так уміти. Викликати грозу.
— Місяць уже всім Домом викликають, — пхекає Руда. — Якби хоч хтось із них умів, нас би давно затопило по самісінький дах.
— А де ви, між іншим, пропадаєте? У спальні туга й безлюддя. Як тільки щось — усі засинають. Поговорити немає з ким. Горбач на дубі, Лері на першому, а тепер іще й ви кудись зникли, — я витираю підборіддя й ніс та розмазую пальцем кавову калюжку по пластиковій серветці. — Нудно.
— Спиця шиє собі весільну сукню, — ошелешує мене Русалка. — У нас у кімнаті, щоб ніхто не бачив. Вони з Лері вирішили одружитися, як тільки... Коли зможуть, одним словом. Мені доведеться обшити її білим бісером, уяви собі. Майже цілком.
— Спицю? — жахаюся я.
Руда хрюкає і, захлинувшись кавою, голосно стукотить ногами під столом.
— Та ні, сукню, звісно ж. Вона хоче, щоб усе було як у людей.
Уявивши Лері коло вівтаря, в кажанячому прикиді; Лері, який підчіпляє відрощеним на мізинці нігтем обручку, я мало не непритомнію.
— Тьху, яка мерзота! Міщанство та дрібне «якулюдство», інакше не назвеш. Але я все ж таки дам їм своє благословення. І весільний подарунок дам. Чудово ілюстроване видання «Кама Сутри».
Мені раптом стає страшенно сумно. Мало було Македонського з його усвідомленням своєї сутності, то тепер іще й Лері збирається одружуватися. Я розумію, що варто було б випити чогось міцнішого за каву й утопити в цьому чомусь свою скорботу за тим, що діється, але Кавник на те й Кавник, що тут не роздобудеш нічого для заспокоєння нервів. Раптом згадую, що Руда завжди має при собі манірку, й кажу:
— Треба б випити з цього приводу. Не щодня Лері готується зробити такий відповідальний крок.
— Він зовсім не сьогодні вирішив, — чинить опір Руда, але я дивлюся на неї з докором:
— Тобі що, поскнарувати хочеться?
Мені ображено вручається манірка з питвом. Я відливаю з неї до філіжанки з-під кави. Як я і підозрював, це «Погибель», особисто мною винайдений екстракт для підняття тонусу. Звичайно, навряд чи я щось відчую, споживши таку порцію, як та, яку мені вдалося урвати, але краще маленьке щось, ніж узагалі нічого. Я піднімаю чашку та, на своє превелике здивування, промовляю голосом, котрий зривається від переживань:
— Друзі! Час, наш головний і основний ворог, — нещадний. Роки летять і беруть своє. Люди похилого віку старішають, діти ростуть. Дракончики покидають материнську шкаралупу й спрямовують затуманені погляди до небес! Обмежені Логи одружуються, не думаючи про наслідки! Милі хлопчики перетворюються на буркотливих і злопам’ятних хлопчурів зі схильністю до стукацтва! Власні віддзеркалення плюють на наше сиве волосся!
— Ого, — вражено каже Руда, — а він же навіть ще не відсьорбнув…