Протистояння. Том 1

Пітер спробував удати, наче насупився, та вийшло зовсім карикатурно.

Вона стала в сусідній рядок і заходилася полоти бур’ян. Щебетали горобці, і від траси 1, яка пробігала менш ніж за квартал звідти, долинав монотонний гул автомобільного руху. Він іще не сягнув гучності, яку розвине в липні, коли між їхнім містом і Кіттері мало не щодня траплятимуться фатальні випадки, та однаково зростав.

Пітер розповідав їй про свій день, а вона ставила правильні запитання, інколи кивала. Зосередившись на роботі, він не бачив тих кивків, та краєм ока вловлював, як киває її тінь. Раніше він працював механіком у великій сендфордській фірмі, що займалась автозапчастинами, — найбільша автофірма не північ від Бостона. Йому було шістдесят чотири роки, і скоро мав розпочатися його останній робочий рік перед пенсією. Та рік мав бути коротким, бо в Пітера накопичилося чотири тижні відпустки, і він планував скористатися ними у вересні, коли додому повернуться всі «гідійоти». Пенсія не йшла з його думок. Він розказував Френ, що намагався ставитися до неї як до нескінченної відпустки, хоча в нього було вдосталь літніх друзів, котрі розповідали, що на пенсії геть інакше. Пітер сумнівався, що буде нудитися так, як Гарлан Ендерс, або ж безпорадно збідніє, як Карсонс: ось, погляньте на бідолашного Пола — він щодня справно з’являвся в майстерні, та все одно мусив продати будинок і разом із дружиною перебратися до зятя й дочки.

Пітера Ґолдсміта не вдовольняло соціальне забезпечення, і він ніколи йому не вірив, навіть у ті часи, коли держава почала потерпати від спаду в економіці, інфляції та стабільного зростання кількості безробітних на трудовій біржі. У тридцятих та сорокових роках демократів у Мейні було зовсім небагато, розказував він Френні, та її прадід був одним із них, і, Бог свідок, сина він виховав як слід. У дні розквіту Оґанквіта через свої політичні переконання Ґолдсміти здавалися в очах оточення кимось на кшталт парій. Та його батько мав одну приказку — таку ж непорушну, як і найконсервативніші погляди мейнських республіканців: «Не довіряй царям світу цього, бо обберуть, оком не кліпнувши, і уряди їхні чинитимуть так — було так одвіку й буде повік».

Френні розсміялася. Вона обожнювала, коли батько так говорив. Він нечасто користувався цією говіркою, бо жінка, яка була йому дружиною, а їй — матір’ю, завжди припалювала (і палитиме) йому язика страшною отрутою, що бризкала з її рота за слушної нагоди.

— Потрібно вірити лише собі, — вів далі Пітер, — і хай царі світу цього вислужуються перед тими, хто їх обрав. Часто-густо в них виходить не дуже добре, та це нічого. Вони варті одні одних.

— Тверда валюта — ось де відповідь, — розповідав він дочці. — Вілл Роджерс гадає, що це земля, бо її є скільки є, більше не зроблять, але те саме можна сказати й про золото зі сріблом. Людина, яка кохається в грошах, — покидьок, вартий лише ненависті. Людина, яка не вміє ними розпоряджатися, — дурень. Ненавидіти його не варто, краще пожаліти.