Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Факти історичного буття давньої держави полян–русів показують, що політична єдність київських володінь під егідою київських володарів у великій мірі була номінальною. Відомо, що юридичне підпорядковані Києву землі в’ятичів, радимичів, землі Новгорода, Полоцького, Турівського та ряду інших князівств в основному жили своїм осібним етнічним і політичним життям. У київські справи тамтешня еліта практично не втручалась, за винятком окремих випадків щодо новгородської боярської олігархії. Залежність від Києва всіх надбаних територій обмежувалася сплатою данини. Київські владці, вочевидь, також не втручались у внутрішнє життя цих регіонів, за окремими винятками.
Тож безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані полянами й русами, були слабко пов’язані поміж собою — і економічно, і політично. Недостатньо відчувалася на місцях і влада центру — Києва. Але цей величезний масив, заселений не лише слов’янами, а ще в більшій мірі (особливо на сході) численними угро–фінськими племенами, що жили на приєднаних “сторонах” і стояли на нижчому соціальному та культурному рівні від русів–полян Подніпров’я, відтягував матеріальні та людські ресурси від центрального державного ядра Київської Русі. Відтак зменшувалась його економічна, військова, культурна міць.
Жодна європейська держава не мала таких умов для свого розширення, як те мала Київська Русь. Через те соціально–економічні та культурні процеси в країнах Західної Європи розвивались не в ширину, а в глибину й висоту, зміцнюючи могуття центрального ядра держави. На терені ж Київської Русі історичний поступ розсіювався на значні обшири імперії Рюриковичів, ослаблюючи в цілому саму метрополію.
Другою важливою особливістю в соціально–політичному розвитку державності на Подніпров’ї було розташування цієї держави на межі між осілим землеробським населенням Східної Європи і кочовим Степом. Ординські навали постійно загрожували існуванню Київської держави. Гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці, монголо–татарські орди завдавали постійного нищення виробничим силам цього регіону. Від нападів зникали городи з їхнім ремісництвом, торгівлею, храмобудівництвом, гинули розорані ниви. І це в той час, коли країни західноєвропейського регіону були зайняті лише власними справами за спиною у східних слов’ян. Таке враження, ніби історія прирекла східне слов’янство бути оплотом для процвітання Західної Європи, брати на себе нескінченні удари кочового Степу й тим берегти європейську цивілізацію.
Ще однією особливістю розвитку державності полян–русів було те, що державно–політичні традиції східнослов’янського регіону вироблялись у двох напрямках: перший — напрямок зв’язку з високоцивілізованими європейськими державами, зокрема зі Східно–Римською імперією — Візантією, а також Німеччиною, Болгарією та ін. Другий — зв’язок з азіатськими державами і кочовим ординським Степом. Це збагачувало державницьку традицію Київської держави, бо змушувало її володарів виробляти динамічніші й гнучкіші методи управління. Вироблявся своєрідний, не схожий на інші держави досвід.
Але з певністю можна сказати, що подібне надбання давалось подніпровцям великою кров’ю та величезними втратами, чого не знала Західна Європа. Цим же й зумовлювалося відставання східноєвропейської цивілізації від західноєвропейської.
До середини XII ст. Київська Русь досягла значних вершин. Її торгівля, ремесла, літописи, храми, городи вражали тодішню Європу. Найбільшим і найвеличнішим містом був Київ. За словами Тітмара Мерзебурзького, у Києві в 1018 р. було понад 400 церков, а під час пожежі 1124 року тут згоріло, повідомляє літописець, більше 600 храмів. Після монголо–татарської навали залишилось 5–6 монументальних споруд. Археологи вважають, що до монголо–татарської руйнації Київ мав до 8 тис. дворів, а після неї — 200— 300. Число жителів Києва зменшилося з 50 до 2 тис.
Населення Подніпровського краю виступає у свідомості літописців як спільний етнос, як окрема політична і національна спільнота, яка вже закріпилась в уяві місцевого населення й стала повсякденною реальністю. Так, під датою 1187 року в “Іпатіївському літописі” літописець повідомляє про смерть переяславського князя Володимира Глібовича та заявляє, що по нім плакали “всі переяславци… о нем же Украина много постона”. Під датою 1189 року мовиться про приїзд князя Ростислава “ко Украине Галичькой”, тобто, до Галичини. У 1213 р. Червенські міста Галицько–Волинського князівства також названі “Україною” — тобто, країною, державою, що прибирала нову назву — Україна. Відомо, що слова “край”, “країна” існують в усіх слов’янських мовах і означають не околицю, а територію, обмежену, окраяну певним кордоном, де живе певне населення, тобто, державу.