Майдан. (Р)Еволюція духу

П’ятеро львівських студентів — 18-річний Ігор Фльорко, 18-річний Ігор Галушка, 19-річний Павло Дьокін і 20-річні Микола Притула та Андрій Седлер — дружать з дитинства. На ЄвроМайдан побратими їхали разом, попри сльози й благання рідних, матерів, сестер, які відмовляли їх від поїздки в революційні дні 19-20 лютого. Хлопці розуміли, що цього разу вирушають не на мирний протест, наражають своє життя на смертельну небезпеку. На Інститутській, в самому епіцентрі боїв вибухали гранати, у найсміливіших влучали кулі, Ігорю Галушці поцілили в брову, але, на щастя, очей не зачепило... Побратими витягали з-під обстрілу на Інститутській поранених і загиблих, диво — що вони самі лишилися живими. Ігор Фльорко врятував Сергія Трапезуна: «Я перейшов дорогу і почав тягнути Сергія... Він був один із перших в «черепашці» у нього було три кульові поранення ніг. Він подавав знак, що йому по­трібен медик, але коли іншого хлопця, що був поруч і ще рухався, снайпер добив, він перестав махати рукою. Я дотягнув його до готелю «Україна». Жоден із Янголів, попри застереження старших бувалих бійців Самооборони, не залишився в КМДА, всі пішли «на передову», в саме жерло історії кривавого протистояння на вулиці Інститутській. «Таке враження, що ми бігали там як сп’янілі… ми не розуміли, де були. Все переплуталось», — пригадує Павло Дьокін. Скільки разів хлопці повертались від готелю «Україна» на Інститутську — вони не пам’ятають. Потім, коли дивилися відеозйомку тих фатальних годин, не вірили, що стільки разів поверталися на Інститутську: «Минуло десь зо три години, а нам здавалося, що лише 15 хвилин», — розповідав журналістам Микола Притула. Спробуємо відтворити перебіг подій за розповідями побратимів.