Зелені мартенси
- Автор: Ягелло Иоанна
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Урбіно
- ISBN: 978-966-2647-43-3
- Переводчик: Ярослава Ивченко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Зелені мартенси». Краткое содержание книги:
Отилія теж не схожа на своїх однокласників: барвистий одяг, копиця рудого волосся, зайва вага, якою дівчина взагалі не переймається, і улюблені зелені мартенси. А ще — оптимізм, який Отилія-Опта просто випромінює, хоч їй і самій не бракує проблем.
Не дивно, що Фелікс відразу звертає увагу на Опту. Цих двох аутсайдерів швидко поєднає дружба. А може, щось більше?
Йому цього ніколи не зрозуміти. Тому, коли я повернулася зі школи, то поплакала у своїй кімнаті, а тоді вмилася й витерла носа. Удаватиму, що все гаразд.
Ну, і ще ці збори сьогодні.
— Феліксе, сьогодні в мене о шостій збори.
— Я прийду. Вже вирішили. У разі чого, то мама на курсах для медсестер.
— Ну, мабуть… Мама казала не говорити нікому, що вона поїхала. І щоб ти взяв якісь гроші, там за щось треба буде заплатити. Страховку, здається…
Я трошки боюся. Днями отримала кілька зауважень. Учителі кажуть, що я погано поводжуся, хамлю й постійно розмовляю. Окрім того, кілька разів забула приладдя на математику й схопила одиницю. Це тупо. Як можна отримати одиницю за відсутність циркуля? У мене немає циркуля, і я постійно забуваю попросити Фелікса купити, але ж це не страшно. Важливіше, що я ту математику більш-менш розумію. Хіба цього не досить?
Коли Фелікс піде на збори, напишу, мабуть, тому Майклові. Якби дівчата довідалися, ото б вони позаздрили!
Мама зовсім не озивається. Може, їй шкода грошей дзвонити нам, а може, вона просто зайнята. Усе ж я скучаю. Вона принаймні була рада бачити мене, чого не скажеш про будь-кого іншого в цій сім’ї, чи в моєму оточенні загалом.
Найгірше, що мій день народження вже за два тижні… А в такій ситуації я не можу ані вечірки влаштувати десь у більярдній чи деінде, бо немає грошей, ані когось запросити, та й навряд мені щось подарують. І навіть мама на мій день народження, скоріше за все, не повернеться. Безнадійно… Зрозуміло, що через цей рахунок за електрику мій борд пішов у небуття, я вже навіть забула про нього. Цікаво, чи хтось дасть мені грошей принаймні на цукерки, щоб принести вранці до школи. Мені стає шалено сумно. Я усвідомлюю, що в моєму житті немає нічогісінько, чому можна порадіти.
Фелікс
Не люблю ходити на шкільні збори. Хай там що, та я почуваюся трохи по-дебільному серед усіх цих дорослих. Я вже був раз на початку вересня й мене бісить, що не минуло навіть місяця, як мушу йти знову. Але нічого не вдієш, треба якось це пережити.
Зіщулююся на одному з маленьких стільців і спостерігаю за батьками однокласників моєї сестри. Наприклад, ладен закластися, що знаю, хто тут матері Орлиць. Сіли разом, брюнетка й блондинка, обоє виряджені, як на весілля, на підборах і взагалі, із золотими сережками й ланцюжками. Віка якось казала, що їхні мами не працюють і в них так звані нормальні доми. Ну, не певен, я б навряд хотів, щоб мій дім виглядав так, як у цієї платинової ляльки, що цілими днями стирчить у спортзалі чи в солярії. Окрім того, вони язикаті, як Орлиці, бо відразу починають говорити про шафки. Такі, певно, і на секунду в житті не ніяковіли. За ними сидить скромний чоловік, який не усміхається, бо не має кількох передніх зубів. Думаю, що це тато того хлопця, якого в класі цькують, бо він з бідної родини. Далі сидять дві симпатичні жіночки, виглядають абсолютно нормально. Невже Віка не могла б приятелювати з їхніми дітьми? Не довелося б терпіти вибрики Орлиць. Мені її справді шкода.
Швидко з’ясовується, що я думаю жахливими стереотипами, бо матері Орлиць — якраз симпатичні жіночки, а оті кури-гриль — невідомо чиї, але точно не Орлиць, бо в них якісь сини. І що? Знову отримую научку, що оцінювати людей виключно за зовнішністю — абсолютно без сенсу.
Зрозуміло, що протягом зборів я мовчу. Думаю, що підпишусь, заплачу, скільки там треба, і все, але мені не пощастило.
— Це ти брат Вікторії, так? — питає мене вчителька, коли я вже хочу йти. — Залишся на хвильку, будь ласка.
Вона мені інтуїтивно неприємна. Попередня сестрина класна подобалась більше, бо була цілком нормальна, і навіть симпатична. Не те, що я її добре знав, мене вона якраз не вчила, але, траплялося, я відводив сестру до школи в першому й другому класі, а іноді забирав після уроків і часом перекидався кількома словами з учителькою.
Цієї я зовсім не знаю (у мене враження, що в сестриній школі постійно з’являються нові вчителі), та виглядає вона зовсім інакше, пряма, наче кілок проковтнула. Взагалі не всміхається. Може, вона просто змучена. Це не дивно, мабуть, якби я провів цілісінький день з восьмої ранку в товаристві таких Вік та їхніх чоловічих відповідників, а потім, замість іти відпочивати додому, довелося б зустрічатися з набурмосеними батьками, мені б теж було не до сміху.