Зелені мартенси
- Автор: Ягелло Иоанна
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Урбіно
- ISBN: 978-966-2647-43-3
- Переводчик: Ярослава Ивченко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Зелені мартенси». Краткое содержание книги:
Отилія теж не схожа на своїх однокласників: барвистий одяг, копиця рудого волосся, зайва вага, якою дівчина взагалі не переймається, і улюблені зелені мартенси. А ще — оптимізм, який Отилія-Опта просто випромінює, хоч їй і самій не бракує проблем.
Не дивно, що Фелікс відразу звертає увагу на Опту. Цих двох аутсайдерів швидко поєднає дружба. А може, щось більше?
Звісно, що не можу, адже мені треба створити собі профіль. Маю на це цілий вечір. Усе справді дуже просто. Вибираю ім’я Олівія Перська Кішка. На аватарку ставлю фото триколірного перського кота з інтернету.
Найгірше, що в мене немає жодних друзів, я гадки не маю, кого додати, але ж можна зробити вигляд, що це так задумано. Додаю трохи інфи, що люблю Емі Вайнхауз і фантастику. Дата народження, але без року. Без адреси. Вирішую полайкати кілька сторінок про ігри, додаю на тло фото з «Майнкрафту», та наступної миті змінюю — ігри, усе-таки, надто дитячі, а я не хочу, щоб він так про мене думав. З годину шукаю в неті щось підходяще, зрештою, вставляю фото великих червоних вуст. Виглядає супер. Потім лягаю спати. Мушу кілька днів почекати, аби він не здогадався, що я створила цей профіль спеціально для нього.
Опта
Коли я повертаюся додому, Марти знову немає. Останнім часом її частіше не буває вдома, ніж навпаки. Зате є тато, а це досить дивно. І вигляд у нього невеселий.
— Як справи, татку? — питаюся.
— Нічого. На роботі…
— Щось не так? — намагаюся розговорити його, бо він лише зітхає, і я бачу, що слова застрягають йому в горлі.
— Бо… буде скорочення.
— Скорочення?
Я не знаю, що це означає.
— Тобі вкоротять зарплату чи голову? — намагаюся пожартувати, щоб вирвати його якось із цієї сумної летаргії.
— Ну, скорочення штатів.
— Штатів? — повторюю, як папуга. Я із цього сленгу нічого не розумію. Якщо в тій фірмі й мали б щось скоротити, то кількість годин, проведених на роботі.
— Опто… Скорочення штатів означає, що скасовуватимуть деякі посади. Словом, імовірно, я втрачу роботу.
— Наскільки імовірно?
— Дуже ймовірно. Тобто, точно.
Якийсь час він мовчить. Я запитально дивлюся на нього, бо бачу, що його гнітить ще якась новина.
— Насправді мене вже звільнили, — зізнається він нарешті.
— От чорт…
— Так отож. Щоправда, я отримав тримісячну виплату, тобто три місяці мені платитимуть зарплату, але… Розумієш, у моєму віці складно знайти роботу…
— А що не так із твоїм віком?
— Я старий.
— Ти? Старий? Але ж тобі щойно сорок!
— Сорок шість. У цій галузі я вже динозавр.
— Припини!
— А найгірше те, що я тепер не знаю… У мене був певний план…
— План?
— Доню… Я знаю, що ти була дуже прив’язана до мами. Я теж дуже кохав твою маму. Але час минає… І тепер я і Марта…
Завмираю. Застигаю, наче Лотова жінка. Кам’янію.
— Не знаю, що ти про це думаєш… Але гадав, що, може, нам варто побратися. Бо знаєш, вона теж у такому віці, що потребує стабілізації, може, дитини…
— Ти хочеш ще одну дитину?
— Ти сама сказала, що я ще не такий старий.
Відчуваю сльози під повіками. Мені так його шкода.
— Але про це зарано думати. Мені йшлося про шлюб. Розумієш, ми добре ладнаємо, ви теж ніби…
«Ніби. Чудово сказано», — думаю. І кашляю, мабуть, через нерви. Дістаю інгалятор і пшикаю. Мені завжди гіршає, коли я нервую.
— Я вже не хочу так із квітки на квітку, — продовжує тато. — Я вже теж хотів би мати щось надійне.
— Угу.
І що мені робити? Тепер уже повний капець. Мушу йому сказати, зараз або ніколи.
— Розумієш, спочатку я думав, що втрата роботи, це не найкраща ситуація для пропозиції руки й серця. І не йдеться про те, що в мене немає грошей на обручку або шлюб, бо є, я вже навіть купив цю обручку, тільки якось воно… Але чекай: що ти взагалі про це думаєш, щоб я з Мартою?..
«Ох, тату, ти саме вчасно питаєш», — думаю, але прикушую язика.
— Я… Ну, знаєш. Я б просто хотіла, щоб ти був щасливий.
Він сяє, мов дитина.
— Ти ж знаєш, що я дуже тебе люблю, понад усе, правда?
— Знаю, тато.
— То порадь, що мені робити?
— Я б, мабуть, почекала.
— Ну, так, — зітхає він сумно. Господи, так сумно.
— Але якщо ти відчуваєш, що повинен їй освідчитись, то зроби це. Принаймні не буде проблеми взяти відпустку на медовий місяць.
— Та ні, ми не поїдемо ні в який медовий місяць, адже в нас є ти!
— Поїдете-поїдете. Я можу тиждень у бабусі побути. Без проблем.
Не те, щоб я любила бабусине товариство, але пережила б. Тато такий щасливий, що якусь мить я думаю, може, мені лише здалося, що я бачила те, що бачила.
Інтуїція підказує, що добром це не скінчиться, та, із другого боку, я не можу порадити йому не робити цього. І нічого я йому не скажу. Нема ради. Я вже вирішила. Заберу цю таємницю із собою в могилу.
— То я сьогодні… Встигну все приготувати, Марта має якісь справи й повернеться аж увечері.