З Дніпра на Дунай
- Автор: Кащенко Адриан Феофанович
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «З Дніпра на Дунай». Краткое содержание книги:
вжити хитрощів, аби перейти за Бут непомітно й не проливши братньої
крові.
Перестоявши день недалеко від Бугу в захисному байраці,
Калниболоцький повів військо до річки, наближаючись до броду, що
звався Овечим. Тим часом, щоб відманути московську залогу від броду,
Петро Рогоза, як тільки смеркло, підбіг з десятьма товаришами до
кордоиу й, випаливши кільки разів у повітря, кинувся тікати від
Овечого броду до Чортайського.
Кордонний капітан, узявши поночі запорожщів за татарів, посадовив
усю свою залогу на коней і погнався слідом за ним.
Зачувши нерші постріли, Калниболоцький хутко повів усе військо
попід скелями Бугу до Овечого броду, й піше військо зараз же почало
переходити річку, а вершники, йдучи попереду й обабіч піших,
вишукували для них найбільше мілкі місця. Все робилося, як зарані було
умовлено, й не минула й півгодини, як усе військо й утікачі, що були
біля війська, перейшли на турецьку сторону.
Петро Рогоза, маючи з своїми товаришами найпрудкіших коней, довго
дратував драгунів, то підпускаючи їх ближче до себе, то знову
відбігаючи далі, і тільки тоді, коли минуло досить часу, він вибрав
місце, де береги Бугу були не дуже скелюваті, а посередині річки був
острів, і, гукнувши товаришам, враз повернув свого коня до Бугу й
ускочив у річку.
Товариші Петровi вскочили в воду слідом за ним, й темні хвилі
прудкої річки зашипіли білою піною під грудьми добрих коней; козаки ж,
щоб не заважати своїм коням плисти через глибочину, зскочили з них у
воду й пливли поруч, держачись за їхню гриву.
Понад головою козаків просвистіло декілька драгунських куль, але
влучати поночі було трудно, й козаки щасливо допливли до острова. Там
же поміж дубами вони були вже в доброму захисті від драгунських куль і
дали коням трохи відпочити.
- Прощай, рідний краю! - обернувся Петро до запорозького берега. -
Прощай, Україно! - загукали козаки, скидаючи шапки. - Сподівайся нас,
бо поки живі - тебе не забудемо.
Через годину Петро з товаришами прилучився до Калниболоцького й
сповістив турецький кордон про те, що запорожці прийшли в їхню землю
не з лихими думками.
З-під Овечого броду Калниболоцький пішов з військом понад Бугом,
аж до Великого лиману, а далі повернув на Тилигул та річки Куяльник та
Хаджибей, простуючи до Дністровського лиману та города Аккермана, біля
котрого мав зійтися з головним Запорозьким Військом, що перепливло
туди морем.
Так покинули запорожці свої одвічні вільні степи, гадаючи, що
тільки там може бути доля, де панує воля; без волі ж не знайдеш долі
навіть у рідній країні.
Через місяць біля Дністровського лиману було велике свято:
запорожці, що прибули тудй раніше з кошовим на байдаках, піднявши
військову корогву та прапори, бучно, з пальбою, виходили назустріч
товариству, що під приводом Калниболоцького наближалося до коша,
перейшовши все Дике Поле й Буджак.
Попереду повку Калниболоцького двоє крем'язних запорожців, знявши
шапки, несли образ святої Покрови; осторонь їхали отаман та осавул, а
слідом за образом лава за лавою йшло Запорозьке Військо.
Зблизившись з образом, кошовий, старшина й усі, що вийшли
назустріч, поскидали шапки й почали підходити цілувати образа, а далі
цілувалися з товаришами, вітаючи їх радісними вигуками.
- Петре, Петре! - почулося біля коня Петра, й хтось потяг його за
халяву чобота. До Петра радо простягав руки малий Василь.
Козак ухопив брата за руку, й той, мов кошеня, видрався до нього
на коня.
- А де ж Гнат? Чи живий, чи здоровий?
- Гнат позаду війська, поміж вершників... - одмовив старший брат,
цілуючи малого.
Василь зіскочив з братового коня й кулею полетів шукати Гната, а
через кільки хвилин Гнат уже підводив його до натовпу неузброєних
мандрівників, де була Катря з своєю матір'ю й батьком.
- Подивись, Василю, яку я собі знайшов у печері названу сестру! -
сміявся Гнат, показуючи Катрю.
Дівчина веселими очима глянула на Гната й Василя, але той погляд
скоро потьмаривсь, і вона затулилася рукавом сорочки, щоб хлопці не
побачили, як з її очей збігла сльозина.
- Про що ти, Катре? - упадливо спитав Гнат.
- Мабуть, тепер уже доведеться мені з тобою розлучитися, -
одповіла дівчина журливо.
- Не сумуй, Катрусю. Якщо й розлучимося ми, то будь певна, що
зійдемося знову.