Lux perpetua

— Увага! — попередив Самсон. — Атакують!

Половина Сиріток вдарили на місток з фронту, інші загнали коней у воду і долали струмок убрід, щоб обійти їх з тилу. Єдиним виходом було відступити. Причому швидко. Рейневан, Шарлей і Самсон розвернули коней і припустили галопом у бік села. За ними неслося дике галалакання переслідувачів.

— Не попустять! — крикнув Шарлей, озираючись. — Певно, ти їм не подобаєшся!

— Не варнякай! Ходу!

Вітер засвистів їм у вухах, вони вилетіли на широку оболонь перед селом. Погоня розсипалася лавою, щоб їх оточити. Рейневан з жахом помітив, що раптом починає швидко відставати, що біг його коня явно слабшає. Що храпаючий верховий кінь спотикається і йде повільніше. Значно повільніше.

— Мій кінь падає, - заволав він. — Самсоне! Шарлею! Покиньте мене! Утікайте!

— Ти, либонь, здурів, — Шарлей стримав і обернув коня, дістав фальшіон. — Ти, либонь, здурів, хлопче.

— Не хотів би бути тобі неприємним, — Самсон поплював у долоні, вихопив гудендаг, — але ти, либонь, сильно здурів.

Сирітки тріумфально закричали, їхня лава почала звужуватися. стискатися на кшталт сака.

І було би, певно, зовсім погано, якби не Deus ex machina. Який цього дня набув вигляду п'ятнадцяти озброєних до зубів вершників, що в дикому чвалі над'їхали з боку Ганушовиць.

Переслідувачі натягнули повіддя і спинили коней, у замішанні не надто розуміючи, хто, що, як і чому. Однак бойові крики і блиск піднятих понад головами мечів розвіяли всі їхні сумніви. І моментально позбавили волі та охоти продовжувати виставу. Обернувшись, як по команді, находські Сирітки дали драла, наче вітром здуло. Новоприбулі, котрі сиділи на свіжіших конях, легко могли б їх наздогнати і порубати на капусту, якби хотіли. Але вони явно не хотіли.

— Дивіться, дивіться, який щасливий збіг обставин, — сказав, під'їхавши ступою, Урбан Горн. — Бо я саме тебе й шукаю, Рейневане, твоїми слідами поспішаю. І хоча й випадково, але встиг, як бачу. А якщо скажу, що саме вчасно, то не помилюся?

— Не помилишся.

— Salvě[41], Шарлею. Salvě, Самсоне. І ти теж тут? Не в Празі?

— Amicus amico[42], - стенув плечима Самсон Медок, бавлячись гудендагом і з-під опущених повік роздивляючись озброєних людей, що їх оточили. — Коли друг у біді, поспішаю йому на допомогу. Стаю при боці. Незалежно від… обставин.

Горн миттю збагнув, розсміявся.

— Рах, рах[43] друже друга! Рейневанові з мого боку нічого не загрожує. Особливо тепер, коли чутно, що їх мосць Флютик упокоївся під грубим шаром землі. Про що і вам, напевне, відомо. Тож висилати Рейневана до Праги нема сенсу. Тим більше, що мені потрібна, ба більше, необхідна допомога Рейневана в замку Совинець, куди я його дуже люб'язно запрошую. Дуже люб'язно.

Рейневан і Самсон перезирнулися. З усіх боків їх овівав сморід кінського поту і пара з ніздрів, а міни озброєних людей, що їх оточували, були досить промовисті.

— Перебування у Совинці, - Горн не спускав очей з Шарлея і з руки, яку той тримав на фальшіоні, - може бути корисним і для тебе, Рейнмаре. Якщо тобі справді дорога пам'ять брата.

— Петерлін мертвий, — покрутив головою Рейневан. — Я йому вже ні в чому не допоможу. А Ютта…

— Допоможи мені у Совинці, - перебив Горн, — а я потім надам тобі допомогу стосовно твоєї Ютти. Даю слово.

Рейневан глянув на Шарлея і Самсона, обвів поглядом вершників, що їх оточували.

— Отже, покладаюся на твоє слово, — нарешті сказав він. — їдьмо.

— Ви, — Горн звернувся до Шарлея і Самсона, — можете вирушати, куди ваша воля. Однак я радив би поспішати. Ті ще можуть повернутися. З підмогою.

— Моя воля, — процідив Шарлей, — їхати з Рейнмаром. Так що пошир і на мене своє люб'язне запрошення, Горне. Ага, при нагоді: спасибі за порятунок.

— Не вдасться, бачу, розділити друзів, — Урбан Горн розвернув коня. — Що ж, запрошую до Совинця. Тебе теж, Самсоне. Ти ж теж не відступишся від Рейневана. Vero[44]?

— Amicus amico, — усміхнувся Самсон. — Semper[45].

Горн підвівся у стременах, глянув у бік ріки, услід недавнім переслідувачам, від яких, зрештою, вже ані сліду не залишилося.

— Находські Сирітки, — серйозно сказав він. — Іще недавно польове військо, а тепер просто банда, яка вештається по всій країні, сіючи страх. Ось які наслідки має затяжне перемир'я, ось наскільки шкідливий мир. Саме час, панове, на війну, на рейд.

А тим часом доведеться попросити братів Коудельніка і Чапека звернути увагу на цього Пульпана. Щоби трохи прикоротили йому поводок.

— Не треба буде просити. Пульпан… Гм-м… Нема вже Пульпана.

— Га? Це як так? Яким чином?

Рейневан розповів яким. Урбан Горн слухав. Не перебивав.

— Я знав, — мовив він, вислухавши, — що твоя допомога буде мені необхідна. Але не сподівався, що аж так дуже.