Найкращі часи
- Автор: Ткачук Галина Сергіївна
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Проект Електрокнига
- ISBN: 978-617-7026-04-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Найкращі часи». Краткое содержание книги:
Хочеш пройтися парком на прізвище Коцюбинський чи потрапити до почту Вербового короля? Мандрувати електричками й автостопом?.. Науково доведено: вдумливе прочитання цієї книжки наближає Найкращі Часи до читача.
Книжка розповсюджується в рамках проекту «Електрокнига», одночасно в паперовому і в електронному варіантах. Паперовий варіант з доставкою по Україні можна замовити за e-mail: elektroknyga@mail.ua, посилання на скачування електронної версії отримати на сайті «Автура» [www.avtura.com.ua].
Так утрьох вони йшли в тих місцях, де у дівчини народжується дівчина, а у тієї ще одна — і так без кінця. А тоді найстарша із народжених лягає у землю. І так без кінця.
І завели вони розмову.
І кожна розказала те, що знала про Сонце.
Перша дівчина, та, що у червоній куртці, та, яка йшла праворуч, і мовить:
— Вночі мені було погано, снилися жахіття. Снилася лікарня, я лежу з перев'язаною головою. Ніби голова у мене обгоріла, і лікар каже: «Твоя голова обгоріла, і мозок потроху відмирає, та повернути його буде вже вище наших сил».
Але голова ще працює. Думки з’являються, і я вирішила щосили думати, поки голова ще є на плечах. Думати якнайбільше думок.
Це зараз смішно. Тоді страшно було.
І коли я прокинулася — зітхнула з полегшенням, що це був лише сон.
А дівка у довгому кожушку, дівка з обличчям серйозним, на те відповідає так:
— Ти у себе на роботі вичитуєш газету, правиш, а сама інколи й не вчитуєшся. Щось було у вас про людей, які обгоріли в автомобільній аварії, тому таке і наснилося.
Тоді почала говорити друга дівчина, у зеленому. Та, що ліворуч.
— Згадалась мені одна моя пригода. Заходив якось до мене чоловік. Ні він мене, ні я його — одне одного ми так і не побачили. І я не знаю, хто він. І не знаю, чи він знає, хто я. І я від нього втекла, а він мною зачарувався.
І спитали тоді дві інші дівчини: «Хіба може таке бути?»
Тоді друга дівчина, дівчина у зеленій куртці, й розказує:
— Було так. Тихесенький вечір на землю спадає, а я з ногою сиджу на лавці під хатою. Друга нога у червоному оксамитовому капці звисає і качається.
Далеко, але голосно включили гарну музику відпочивальники на природі.
Купальники у ріках.
Я теж хочу включати музику так голосно.
Я посміхаюся.
Я ляпаю долонею у такт музиці по ближніх предметах і пальцем клацаю.
І ось над моєю брамою з'являється чиясь рука, яка шукає засув, щоб відчинити.
Я залишаю капці під лавкою, аби по ногах під час ходи не льопали і не видавали мене, тихенько іду за хату.
Тим часом браму відчинено, і на подвір'я зайшли.
Посмикали хатні двері. Зачинено. Пішли кругом хати.
Я слухаю, з якого боку ідуть, і теж іду, але так, щоби не зустрітися.
Доходжу до лавки, з якої все почалося.
Біля неї стоїть драбина нагору.
У купальників якраз закінчується повільна пісня і починається жвавіша.
І я тоді лізу на горище. Дверцята туди завжди відчинені.
Дуже повільно, щоби без звуку, лягаю на спину.
Надворі мене не знайшли і йдуть.
Я переповзаю на іншу сторону горища, звідки видно вулицю.
Там дверцята теж відчинені.
Я сідаю на коліна у тих дверцятах, і сонце світить мені просто в очі.
Примружуюсь і хитаю головою.
А потім дивлюся, хто заходив — але це уже якась маленька спина і потилиця дуже далеко.
Але ця потилиця відчула мій погляд, і голова розвернулась — і побачила червону пляму моєї футболки серед неба, а над нею — мою золоту голову.
І чоловік застиг на дорозі й не зразу зміг далі рушити.
А третя дівчина довго мовчала, а тоді почала.
— Жила я колись удвох із хазяйкою, яка працювала фельдшером на залізниці. І якось вона розказала мені таке.
Одна жінка їй дзвонила. Не начальниця станції, інша. Дзвонила з роботи. Каже: «Тут одна іде біля колій у бік Фастова».
Там стежка була стоптана. Ходили тудою навпростець.
Але та жінка каже по телефону моїй хазяйці: «Приходь сюди швиденько, бо я не знаю, до чого дійде».
І хазяйка вийшла на автобусну зупинку, щоби пошвидше дістатися, стоїть там, а довкола все темно-зелене і сіре. І голова порожня.
А потім вона у маршрутку сіла і ще всіх засуджувала, хто сяде, проїде кілька зупинок і виходить. Лише її затримує. Думала: «Хіба ж не можна було пішки йти?!» Усіх засуджувала.
Вийшла і дуже швидко йде, і голова порожня.
А там уже на неї ніби й не чекають, і не ясно, хто дзвонив.
Вона біжить тією стежкою на Фастів і думає: де вже буде?
Аж під кущем.