Огненний змій
- Автор: Вовчок Марко, Кулиш Пантелеймон Александрович
- Язык: украинский
- Переводчик: Юрий Павлович Винничук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Огненний змій». Краткое содержание книги:
В центрі уваги авторки – людина з таємницями її психіки та спадковості. Так, у повісті «Тутті» привертає увагу спроба прогнозування етичних та соціальних проблем, які можуть постати з відродженням древніх генетичних програм. А це реально, коли зважити, що вже тепер синтезовано штучний ген, а з мумії єгипетського хлопчика виділено носія спадковості…
— І мені не жити після тебе на світі! Душа твоя переконається. Боже, як мені тяжко, що лиха доля розвела нас і тут, і там…
Катруся заридала і впала на коліна.
— Одне лише прошу в тебе. Подивися на мене лагідно, дай натішитися тобою. Поцілуй мене, милий, востаннє і пригорни до серця, як пригортав тоді, коли кохав мене щиро!
Бідолашний Федір розчулився од її сліз, позирнув лагідним, сумним поглядом, притулив до себе, і вуста їхні злилися в один довгий, палкий поцілунок… Водночас рука Катрусі лягла йому на серце і враз якийсь гострий пекучий біль проник туди. Федір відчув печію і приємну млість. Катруся припала вустами до його серця і, поки душа його танула в солодкій знемозі якогось розкішного умлівання, Катруся, ластячись, спитала у нього:
— Чи солодко так засинати?
— Солодко! — відказав він ледь чутно — і заснув навіки.
Переклад з російської.
______________________________________________________________________________________________
Ярчук — собака, що має природний дар пізнавати відьом.
Чортів палець — кремінь у формі пальця.
Михайло Чайковський
Писав українською та польською мовами. Народився на Волині в українській сім’ї, брав участь у польських визвольних повстаннях. З 1841 року перебував у Туреччині, у 1850 році прийняв іслам і, організувавши полк отаманських козаків, брав участь у Кримській війні під іменем Садика Паші. 1872 року повернувся на Україну, де згодом покінчив самогубством. Завжди проявляв себе як запеклий ворог колоніальної політики російського царизму.
Чайковський у своїй творчості виявив велике замилування історією України й козаччини. Героями більшості його творів є козаки: «Повісті козацькі», «Вернигора», «Кірджалі», «Гетьман України», «Овручанин». Його повісті багаті на пригоди, легко читаються. Не цурався Чайковський і літературного опрацювання народних українських легенд. У збірці «Повісті козацькі й оповіді» (Лейпціг, 1863, т. 3), де публікується й оповідання «Могила», Чайковський зазначив: «Могилу» створив я за народними переказами».
МОГИЛА[3]
Коло Галчинця височіла Могила, в її підніжжі роздоріжжя перетиналося, наче рамена хреста; зверху вона заросла кущами й зіллям, а всередині, можливо, ховала пам’ятки минулого. Народні перекази в міру своєї уяви дивні речі про неї оповідали. Не раз хлопці, пасучи вночі коней, бачили, як з кущів на Могилі виходили постаті, що мали дивні кшталти, скупчувалися, а потім, збившись у вогненний стовп, звільна сунули до села. Злякані хлопці, мов зайці, припадали до трави, але, коли побачать, що марево сяє, мов ясна заграва, то зриваються на ноги і сміливо женуть уперед — яскравість тоді блідне, починає тремтіти і, розплившись у повітрі, зникає. Повертаються малі звитяжці, радісно побликуючи, але марево нові загони світла з землі випроваджує і переслідує хлопчаків, наче тінь. А вони обернуться і знову в наступ кидаються, та так години й минають на змаганнях із маревом. А коли додому прийдуть, то так сипнуть оповідками, що батьки тільки головами хитають.
Баби надовколишніх сіл і хуторів шепчуть якісь таємниці про чари і чарівниць, а старші люди, як зачують про Могилу, воліють мовчати. Ніхто на її вершок вилізти вночі не відважиться, а тим, хто проїжджає біля її підніжжя, кров у жилах стигне, а волосся на голові диба стає — так страшно. В цілому селі хіба тільки дід Левко, як у власній хаті, на ній гостював, але він дуже довго нікому ані словом не обмовився ні про саму Могилу, ні про марево.
Одної ночі на святого Михаїла сів Левко на Могилі і задивився в похмуру далечінь. Вітер висвистував у вербах, дзвонив у сухе бадилля, часами бринькав у струни балабайки, що лежала на землі, добуваючи з неї тужливі тони. Хмари швидко і так часто пропливали по небу, наче йшли колони кінноти: деколи миготіли блідим одсвітом шишаки і вістря зброї, а потім знову зникали. Біля ніг старого лежав білий як молоко хорт і весь час стриг вухами, що наче китиці розтріпаного шовку спадали на тонку шию. Час од часу зиркав на господаря і метляв хвостом.
Вже півні на північ запіли на недалекій пасіці, а в Галчинці завив пес, потім другий, третій — і покотилася луна в поле.
3
© Переклад українською мовою. Ю. П. Винничук, 1990